Стати справжнім митцем - значить умерти. Цей трагічний парадокс пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч він був іще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження.
Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві, тоталітарний режим так заховував від світу трагедію митця, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі та Америці. Західні кінознавці звернули увагу на різкий спад творчого генія Довженка після "Землі", але ніхто не сказав про його причини.
Довженко подбав про те, щоб нащадкам було ясно, що з ним сталося: він 1939 року написав "Автобіоірафію", а також залишив передсмертні "Записні книжки". Ось що він пише про те, Що сталося з ним після випуску "Землі": "Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страхітливим двопідвальним фейлетоном Дем'яна Водного під назвою "Философы" в газеті "Известия". Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти".
Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільми, Сталін зіграв роль його спасителя, записав його у російські кіномитці, а міжнародний успіх його фільмів присвоїв російській кінематографії.
Довженко у зустрічах із закордонними кінознавцями і кіномитцями мусив вдавати із себе щасливого і байдужого до долі розгромленої України.1
Друга світова війна дала йому змогу приглянутись знову ближче до України. Він побачив, що нова велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила її національний вільнолюбивий дух. Цей духовний І політичний ріст та героїзм української людини на дихнув Довженка написати "Повість полум'яних літ".
Проте надії па ліпше були розвіяні новим погромом України 1946 - 1952 років. Довженко, замість ставити "Повість полум'яних літ", мусить робити давно загаданий Сталіним фільм про Мічуріна, а потім писати сценарій "Відкриття Антарктиди". Можливо, це були найчорніші роки Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею з усіма можливими орденами і титулами.
Цей "вельможа" був в'язнем. Він не мав права вернутись додому, на Україну. І тільки по смерті Сталіна він зміг вирватись на будівництво Каховського водосховища. Він задумав фільм-реванш, у якому хотів врятувати Запорожську Січ і Великий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою з терору 30-х років і другої світової війни. Фільм ще одної перемоги життя над смертю. В записних книжках видно, як зберіг свою душу під орденами син Розстріляного Відродження. Зустріч з Україною наче воскресила його.
Очевидно, Довженко бачив, що останнього і головного фільму його життя йому не дадуть зробити, тоді він кинувся до пера. Він завжди мав потяг до красного письменства і признавався в цьому: "Я любив писати сценарії, бо що я особливо люблю - це народження ідеї". В І954 -55 роках він нищить геніальну "Зачаровану Десну", яка, мов Гімалаї, піднялась над випаленим соцреалізмом степом української радянської літератури.
"Довженко, уродженець чарівної закупиш української землі, промчав метеором на обрії нашого безрадісного століття", - писав Шарль Форд, редактор "Фільмової енциклопедії". Довженко своїм існуванням відвернув культурну смерть України, що заготовив її був тоталітарний режим. І він добре розумів це.
У Довженковій "Повісті полум'яних літ" на високому березі Дніпра дівчина питає Орлюка, що воював усю другу світову війну і гнав німців з України аж на Ельбу:
- Про що ти думаєш, скажи? Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги, Ярослава, за Хмельницького? А чи через сто років?
- Тепер.
- І я.
- Адже ми, по суті, оборонили усі минулі століття, - сказав Орлюк... - Всю нашу історію, минулу і майбутню. Ти щаслива? Так?
Я щасливий тим, що не став злим, що буду жити без ненависні і страху, що зрозумів своє місце на землі.
Так можуть говорити лише люди великої моральної, духовної переваги і перемоги.
