ЗНО. Літературні напрямки. Соцреалізм

Останнiм часом у вiтчизняному лiтературознавствi активiзувався iнтерес до вивчення явища соцiалiстичного реалiзму (численнi статтi в перiодицi, окремi монографiї й дисертацiї, щорiчнi семiнари), який пiсля розпаду Радянського Союзу вважався таким мистецьким напрямом, про який варто якомога швидше забути, просто перегорнувши вiдповiдну сторiнку iсторiї лiтератури (це за умови, що бажання кидатися на нього як на червону шмату вже немає). Вочевидь, стало зрозумiло: позбавитися привиду минулого зовсiм не так легко, як уявлялося, натомiсть треба спершу проаналiзувати те, що мало мiсце, а вже потiм виносити вирок (не конче абсолютний) i рухатися вперед, до нового.

Що таке соцiалiстичний реалiзм?». Саме так i називалася славнозвiсна стаття (чи навiть памфлет) Абрама Терца (псевдонiм росiйського лiтератора- дисидента Андрiя Синявського), написана 1957 р. в Радянському Союзi, звiдки була переправлена на Захiд i надрукована вперше 1959 р. в паризькому мiсячнику «Esprit». Вона спричинила чималий роз- голос не тiльки за кордоном, а й на батькiвщинi, прискоривши арешт автора, подальший «Процес Синявського-Данiеля» i винесений 1966 р. вирок суду – сiм рокiв таборiв. Вiдповiдь на це запитання, запропонована у статтi, доволi критична, а водночас i саркастично-iронiчна: «Це напiвкласицистичне напiвмистецтво не надто соцiалiстичного зовсiм не реалiзму», що не було позбавлено здорового глузду, особливо на тлi тогочасної абсурдистської радянської дiйсностi. Проте треба все ж таки спочатку звернутися до першоджерел, а саме до тексту, в якому вперше офiцiйно кодифiковано й запрограмовано феномен соцiалiстичного реалiзму (попередньо вже анонсований на сторiнках «Лiтературної газети» вiд 23 травня 1932 р. i тодi ж декретований Сталiним), тобто до стенографiчного звiту Першого всесоюзного з’їзду радянських письменникiв 1934 р., пiд час якого було затверджено «Статут союзу радянських письменникiв СРСР».

У документi зазначалося, що соцiалiстичний реалiзм – це «художнiй метод лiтератури та мистецтва, що являє собою естетичне вираження соцiалiстично усвiдомленої концепцiї свiту й людини, зумовлене епохою боротьби за встановлення й творення соцiалiстичного суспiльства», а водночас «вимагає вiд мистця правдивого iсторично-конкретного зображення дiйсностi в її революцiйному розвитку. При цьому правдивiсть й iсторична конкретнiсть художнього зображення дiйсностi мають поєднуватися iз завданням iдейної переробки i виховання трудящих у дусi соцiалiзму».

Цiкаво, що з плином часу, з одного боку, мало що прояснилося у цьому визначеннi, а з другого боку, воно настiльки прижилося, що стало незмiнною вiзитiвкою, до якої апелюють, навiть не замислюючись над самим явищем соцреалiзму. У пiзнiшi радянськi часи iдентифiкацiя соцiалiстичного реалiзму зазнала лише поверхових змiн. Згодом у його визначеннi обумовлювалося, що це начебто iсторично вiдкрита естетична система, яка радо спiвiснує з iншими напрямами i стилями (хай iз запiзненням, але посприяла цьому й авторитетна стаття О.Довженка «Мистецтво живопису i сучаснiсть», надрукована 21 червня 1955 р. в тiй-таки «Лiтературнiй газетi», де йшлося про потребу розширювати межi соцiалiстичного реалiзму).

Водночас i сучаснi енциклопедично-довiдковi видання ряснiють доволi абстрактними формулами, називаючи соцреалiзм «псевдохудожнiм унiтарним методом (напрямом) у радянськiй лiтературi». Далi подаються доволi критичнi розмисли про характер самого явища, в основу якого покладено принципи марксистсько-ленiнської естетики, й обов’язково цитуються тi самi програмнi положення з уже згаданого статуту. Основоположником методу традицiйно називають М.Горького, а його полiтичними «промоутерами» – О.Жданова, А.Луначарського i, звiсно ж, Й.Сталiна, без санкцiї якого жодна iнiцiатива не могла втiлюватися в життя. Наголос ставиться на таких основних принципах соцреалiстичного мистецтва, як мiметизм (удавана життєподiбнiсть), iсторичний оптимiзм (щасливi фiнали), позитивний герой (як правило, статич- ний), полярнiсть (вiдсутнiсть пiвтонiв: герой або позитивний, або ворог народу), типiзацiя i схематизм образiв персонажiв, нормативнiсть (на рiвнi жанрiв, де надається перевага великим прозовим творам i забороняється експеримент iз формою; на рiвнi тематики, яка конче має вiдповiдати полiтицi партiї; на рiвнi мови – своєрiдного утворення, що нинi за орвелiвським зразком називається «новомовою», яка, передбачаючи використання стандарних клiше, є простим i доступним для ретрансляцiї i розумiння повiдомленням, а водночас носить виразно оцiнний характер, патетична й панегiрична); телеологiчнiсть (спiльна мета – побудова комунiзму); утилiтарнiсть (письменники як « винтики i колi- щатка», за В.Ленiним, i принцип держзамовлення); нова мiфологiя (зорiєнтована на виховання свiдомого радянського громадянина, що сповiдує релiгiю партiї, вклоняється iконостасу вождiв i вiрить у настання свiтлого комунiстичного майбутнього); i, звичайно, класична трiада народнiсть – класовiсть – партiйнiсть, що є невiд’ємним елементом усього лiтературного простору.

Зрештою, це все вiдповiдає дiйсностi, а проте можливий i iнший, ширший погляд на проблему. Зокрема це стосується соцiалiстичного реалiзму не як вузькоспецiалiзованого лiтературного термiна, а як абсолютної панiвної iдеологiї того часу, що одна- ково опiкувалась i кiно, i театром, i живописом тощо, бiльше того – становила канонiзований спосiб життя. Так, найавторитетнiший сучасний дослiд- ник соцреалiзму Є.Добренко акцентує на безпосередньому зв’язку лiтератури не лише з полiтикою, а й з економiкою й усiма iншими сферами побутування суспiльства, навiть називаючи одну зi своїх численних монографiй, присвячених цiй проблематицi, «Полiтекономiя соцреалiзму», а водночас покрiплюючи тезу про взаємозалежнiсть попиту i пропозицiї, що в цьому разi полягала в готовностi мас сприйняти саме такий продукт,


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.