Примарами минулого встають перед очима його герої. Всі вони або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно п'яні, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьовані, або безнадійно нещасливі. Віл розпуки вони неспроможні висловити того, що відчувають, але ми чуємо ті невимовлені, в горлі застиглі слова. В новелах Стефаника герої виписані недомовленими словами, і ті слова звучать найтяжчим стогоном.
Чи не найбільше у Стефаника новел про дітей. їх доля, як і майбутнє рідного народу, дуже хвилювала його. Діти з "Новини" - це "мерці", їх приреченість так ж очевидна, як і доля батька - Гриця Летючого. Трагізм тут постає не стільки у вбивстві батьком дочки, скільки в усвідомленні того, шо смерть - легша за житія.
"Кленові листки" - твір про дітей без дитинства. У наймита Івана, героя новели, "страшна любов до дітей". Ця "страшна любов" розвіє їх, як кленові листочки, по далекій незнаній Канаді, аби вони лишились жити.
Іншою трагедією, такою ж, як і безпросвітні злидні та еміграція до Канади, було для галицьких селян рекрутство. Проводи в рекрути і проводи на цвинтар майже не мали різниці. Саме тому вся новела "Виводили з села" написана як голосіння батьків за сииом-рекрутом. Разом з батьками тужить і ліс, тужить усе село, як тужити мільйони злидарів, холячи тінню по світу, позбувшись всього майна, маючи віл нісаря тільки "синю книжечку" - офіційно паспорт, а фактично перепустку до жебрів...
Поетом мужицької розпуки, селянським Бетховеном, співцем селянської бідноти, співцем Гуцульщини, борцем проти соціального і національного гніту, володарем селянських душ називають Василя Стефаника. І що поетичніші епітети стоять поряд з його іменем, то ясніше стає, що зміст цього неповторного життя і таланту, з високим громадянським прикладом можна тільки словами: він великий син великого народу.
