пiдтверджується i їхнiм сучасним побутуванням в українських говiрках, зокрема Нижньої Надднiпрянщини, бойкiвських, гуцульських, буковинських, захiднополiських, подiльських, схiднослобожанських тощо, причому просторовi параметри (з урахуванням територiальної вiддаленостi деяких говiрок) є досить промовистими: будто «нiбито»: будьто [СГНН 1; 110], якбудто-би [СГНН 4; 256]; будьто [СБГ 1; 74]; будьбито [ГГ; 30]; будьбито [CЗГ 1; 35]; воздух «повiтря»: вóздух [СГНН 1; 191], воздушóк [СГНН 1; 192]; воздух́ , óздух [СБГ 1; 139];вóздух [ГГ; 40], вóздух [СБуГ; 63], рiдко – óздух[CБуГ; 363]. Окрiм цього, вóздух має i засвiдчене ще давньоруською мовою значення «покривало для церковного посуду з причастям» [ЕСУМ 1; 416];
время «час»: времня, врєм’я [СГНН 1; 204, 205];вóвремня «вчасно» [СГНН 1; 189]; врем’є «час» [СБГ 1; 149]; время, врємя, врємня [СУСГ; 47];урем́ ня [СБуГ; 570]. Бойкiвськi, гуцульськi та буко- винськi говiрки засвiдчили подальший розвиток семантики на основi цього кореня (вже в його повноголосному варiантi): вéремня, вéрем’я 1. «дощ», «негода», «сльота». 2. «гарна погода» [СБГ 1; 90]; вéремнє «гарна сонячна погода» [ГГ; 34]; вéремня, вéрем’я, вéремнє, вéрем’є, вéримнi, вéрiмнi «година, сонячна погода» [СБуГ; 49] тощо. «Фразеологiчний словник української мови» з ремаркою заст., жарт. засвiдчує во время оно [ФСУМ I; 251]; пор. вiдоме Шевченкове: любiть її во время люте;
всегда «завжди»: всегда, усегда; всiгда, усiгда[СГНН 4; 174]; завсiгда [СГНН 1; 16], повсигда, повсiгда [СГНН 3; 141]; всегда [СБГ 1; 149]; всiгда[СУСГ; 47]; всiгда́ [СБуГ; 64], усiгда́ [СБуГ; 571];за́всiгди, за́всíди, за́всiди [СБуГ; 126]; повсíгди[СБуГ; 435];
год «рiк»: год, Н. мн. гóди [СБГ 1; 177]; год «рiк» [СБуГ; 72]; год [СУСГ; 54]; годá (мн.) «роковина смертi» [СГНН 1; 138]; годи́ «iменини» [СГНН 1; 238]; годовщина=годи́ [СГНН 1; 238]; одногодок «ровесник» [СГНН 3; 37]; одногодка [СГНН 3; 37];пiвгоду [СГНН 3; 112]; тогоднiй «минулорiчний» [СГНН 4; 127], цьогогоднiй, цьогогоднiшнiй «цьогорiчний» [СГНН 4; 207]. За даними «Атласу української мови», словосполучення два годи (года) i сiм год уживаються у переважнiй бiльшостi українських говорiв [АУМ III; 92];
город «мiсто»: горóд «мiсто» [СБГ 1; 186]; гóрод[СЗГ 1; 103];
грязь «бруд», «багно»: грязя [СГНН 1; 255];грязюча «грязюка» [СБГ 1; 196]; грясь [СБГ 1; 197]; грязь [СУСГ; 59]; грузь «грязюка, болото» [СБуГ; 77]; дiлати «робити»: дiлати [СБГ 1; 220]; довольний «задоволений»: довольний [СГНН 1; 282]; недовольний, недовольно, недовольство[СГНН 2; 361]; довол́ ний, довол́ ьний «задоволений» [СБуГ; 97];
железо «залiзо»: желiзо [СГНН 1; 312]; желiзо[СБГ 1; 250]; желiзо [СУСГ; 75]; желiзо [Бр. СПГ; 35]; желíзо, жилíзо [СБуГ; 111] 1. «чересло»; 2. «залiзо»; желiско «металiчна пастка з пружиною для лову гризунiв» [CЗГ 1; 153]; желíско, жилíско1. «праска»; 2. «вiстря долота, рубанка та iнших столярних iнструментiв» [СБуГ; 111];
жолудок «шлунок людини, рiдше тварини»: жолудок [ГГ; 71], жолудок, жулудок [CБуГ; 119]; жолудков́ ий, жулудковий «шлунковий» [CБуГ; 119];
если, естли «якщо»: єслi; сли «якщо»;
звезда «зiрка»: звiзда «зiрка» (лише про знак, орден, символ) [СГНН 2; 92], звiздний «зоряний» [СГНН 2; 92], звiздно [СГНН 2, 92]; звiзда [СБГ 1; 300]; звiзда [ГГ; 81]; звiзда́ 1. «зоря, зiрка»; 2. обр.«зiрка, з якою ходять колядувати»; звiздул́ я «бiла вiвця з плямою чорної мастi на лобi» [СБуГ; 155];звíз яний, звíз iний, звíздяний, звíздєний «зоряний» [СБуГ; 155]; дивитиси (-са), як вовк на звíзди; розумiтиси (-са), як вовк на звiздах «нiчого не розумiти, не мати уявлення» [СБуГ; 155];
каждый «кожний»: каждий [СГНН 2; 137], кажний [СГНН 2; 138], кождий [СГНН 2; 184]; кожджий, кождий, куждий, кажджий, каждий, кождий[СБГ 1; 364]; каждий, кажний [СУСГ; 90]; каждий, кажний [Бр. СПГ; 46]; каждий, каждний, пестл. кажнюсiнькi [CЗГ 1; 204];
кожа «шкiра, шкура»: кожа [СГНН 2; 184]; ко- жаний «шкiряний», кожка [СГНН 2; 184]; кожа[СБГ 1; 364]; кожа [СУСГ; 99]; кож́ анка «шкiрянка, пальто, пiвпальто зi шкiри» [СБуГ; 216];
куда «куди»: куда [СГНН 2; 223], кудась «кудись» [СГНН 2; 224]; куда [СБГ 1; 392], никудá «нiкуди» [СБГ 1; 490];
кушать «їсти»: кушати 1. «їсти»; 2. «куштувати» [СБГ 1; 400]; кушiти «куштувати їжу» [ГГ; 108]; кушати «куштувати» [СЗГ 1; 274]; кушать «їсти» [СПГ; 112];
лучше «краще»: лучче [СГНН 2; 262]; лучче[СУСГ; 121]; лучче [Бр. СПГ; 58]; луч, лучче [СЗГ 1; 294]; луч́ че, луч́ чi, луч́ и «краще» [СБуГ; 268];
много «багато»: многий «численний» [СБГ 1; 447]; много [СБГ 1; 448]; немнiжко «небагато» [СБГ 1; 484]; мниго [СЗГ 1; 316];
первый «перший»: вперве «вперше» [СГНН 1; 202]; первий [СУСГ; 157]; первий «двоюрiдний» [ГГ; 145]; первий [Бр. СПГ; 71]; перве «спершу» [СЗГ 2; 35], первий брат «двоюрiдний брат» [CЗГ 2; 35];
пер́вий1.«двоюрiдний»;удеякихмiсцевостях– 2. «перший» [СБуГ; 396];
после «пiсля»: послi [СГНН 3; 246]; посля, послiка[СЗГ 2; 76]; упосля́ «пiсля, потiм» [СБуГ; 569];
пословица «прислiв’я»: пословиця [СГНН 3; 246];пословиця «приказка» [СБГ 2; 120];
пчела «бджола»: пчола [СГНН 3; 301]; пчола[СБГ 2; 164]; пчола [СУСГ; 180]; пчоли [Бр. СПГ; 80]; пчола [СЗГ 2; 109]; пчоли тiльки мн. «пасiка» [СПГ; 181]. За даними «Атласу української мови», пчола вживається у переважнiй бiльшостi пiвденно- захiдних говорiв [АУМ II; карта No 110];
сюда «сюди»: суда «тут»; «сюди» [ГГ; 179]; сюда[Бр.СПГ;92];сюда[СЗГ2;189];суда,́судаво,́судавоо́ «сюди» [СБуГ; 532]; сюда́ [СБуГ; 535]; осуда́«ось сюди, осюди, сюди» [СБуГ; 372] тощо;
тру́дно «важко»: тру́дно «важкодоступно» [СБуГ; 554]; трудно [СУСГ; 209];
туда «туди»: туда «там, де» [СБГ 2; 305]; туда1. «туди»; 2. «тут» [СЗГ 2; 212]; туда́ «туди» [СБуГ; 555]; отуда́ «ось туди, отуди» [СБуГ; 373];
цвΔты «квiти»: цвiтáстий «розмальований квiтами»[СГНН4;202],цвiтний́«кольоровий» [СГНН 4; 202], цвiтниќ «квiтник» [СГНН 4; 202],цвiток «весiльний вiнок молодої» [СГНН 4; 202];цвiтина «квiтка» [СБГ 2; 350]; цвiтка 1. «польова квiтка»; 2. «квiтка» [СБГ 2; 351]; цвiти [СУСГ; 219];цвiточки [Бр. СПГ; 101]; цвiтити, цвiтувати«квiтувати», цвiтка «квiтка», цвiтник «квiтник» [СЗГ 2; 238]; цвiток «вiнок» [СПГ; 227]; цвiтний́«кольоровий» [СБуГ; 620];
час «година»: час [СГНН 4; 209], пестл. часок[СГНН 4; 210]; час 1. «час»; 2. «строк»; 3. «попит»; 4. «година» [СБГ 2; 363]; час, чєс 1. «година»; 2. «пора» [ГГ; 209]; час 1. «пора доби, року»; 2. «перша година» [СЗГ 2; 247].
Деякi слова, що мали традицiю вживання в староукраїнськiй лiтературнiй мовi кiнця XVI– XVIII ст., засвiдченi лише в окремих говiрках: у нижньонадднiпрянських – нужний, нужно [СГНН 2; 371]; польза [СГНН 3; 180], пользуваться [СГНН 3; 181]; у схiднослобожанських – жизнь [СУСГ; 76],лiкарство [СУСГ; 118] тощо.
Пригадаймо, що в народi й дотепер побутуютьГеоргiй Побiдоносець [ЕССУМ 4; 69], а не переможець чи под., є прiзвища Брюховецький, Жовтобрюх(мотивованi лексемою брюхо), Телiга (наприклад,Олена Телiга); у вiдомому Шевченковому «Реве та стогне Днiпр широкий» є рядок «нiхто нiгде не гомонiв» (отже, колись i где було для українця українським) тощо. Твори дiячiв української культури XX ст. пiдтверджують те, що окремi з наведених слiв залишалися органiчним складником їхньої мовної свiдомостi. Так, один iз персонажiв роману В.Барки «Жовтий князь», дiдусь-селянин, розмiрковуючи про звiра зла, говорить: «Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширяє пiд небесами – у воздусi, так названо простiр мiж небесами i земним свiтом, iнший простiр, нiж повiтряний i зiрковий» [1; 93]. Письменник показує, що слово воздух для мовця є стилiстично значущим; воно позначає елемент небуденного свiту. Лексему побiда вживав Д.Чижевський: «...повнапобiда барока – утворення київської школи» [4; 273]. Вiдомий лiтературознавець О.Мишанич, який готував до друку вибранi працi Д.Чижевського, що вийшли пiд назвою «Українське лiтературне бароко», не наважився виправити свого видатного колегу, для якого побiда було українським словом. Показово, що в «Історiї української лiтератури» Д.Чижевського, яка цього ж року вийшла у видавничому центрi «Академiя», у наведеному реченнi словопобiда редактор замiнив на перемога [3; 278].
Окремо потрiбно сказати про часто вживаний у творах Г.Сковороди сполучник если/естли. В «Етимологiчному словнику української мови» зазначено, що в українську мову, як i в росiйську, це слово, очевидно, запозичене з польської [ЕСУМ 2; 181], але, як свiдчить його функцiонування в старо- українськiй лiтературнiй мовi кiнця XVI–XVII ст., мовцi його сприймали як своє, українське. Цей сполучник, поширений i в росiйськiй лiтературнiй мовi XVIII ст., був питомим складником не лише староукраїнської лiтературної мови кiнця XVI–XVII ст. (див., наприклад, у проповiдях І.Галятовського (iз наголосом на другому складi) [Гал.; 64, 70, 71, 95, 114, 116, 436 та iн.]), а й мови народної, що переконливо доводить його фiксацiя К.Зiновiєвим у складi записаних ним народних прислiв’їв i приказок кiнця XVII – початку XVIII ст.: Если́ нμ машъ, самъ Богъ нμ оз́ мμтъ [З.; 223]; Если́ (б) слуха(в) Богъ пастуха,́ давно (б) погин́ уло стадо [З.; 223]; Если́ голова́боли(т), то в церковъ иди́ [З.; 263]; Не бии́ старого,μсли́ нμ бμрμ(т) чужого [З.; 263] тощо.
Те, що носiй сучасної мовної свiдомостi може глибоко помилитися щодо явищ iсторiї української мови, яскраво iлюструє й такий приклад. Г.Сковорода вживає прислiв’я Не славна изба углами, славна пирогами [С. I; 267]. На перший погляд здається, що изба – слово росiйське. Проте насправдi воно було притаманне й українськiй лiтературнiй мовi XVI – першої половини XVII ст.: изба, изтба, изъба, ызба (цсл. истъба) 1. «хата, дiм»; 2. «адмiнiстратив- не примiщення» [СлУМ 13; 33, 34]. У своєму вiдомому творi «Ключъ царства небесного» Г.Смотрицький також уживає цю лексему: «А хто бы тому врити не хотєл, нехай бы без футра и теплоє избыпотрывал хотя з годину...» [УЛ; 231, 232].
Однiєю з характерних прикмет стилю Г.Сково- роди дослiдники вважають контамiнацiю українських i росiйських форм. Напевно, можна з цим погодитися щодо вострякам [С. I; 128]; дощей [С. ІІ; 32]; обережлив [С. I; 161]; ежеденным [C. I; 113] тощо. Проте окремi форми, якi з позицiй мовної свiдомостi сучасного носiя української мови сприймаються як контамiнованi, насправдi, на наш погляд, не є «покручами», що їх витворив фiлософ, а спираються на традицiю використання в лiтературнiй i розмовнiй мовi кiнця XVI–XVIII столiть. Уживане у Г.Сковороди когдась «колись» [С. I; 91, 96, 110, 256], яке дослiдники квалiфiкують як контамiноване утворення, не є витвором мислителя. Воно засвiдчене в матерiалах сотенних канцелярiй i ратуш Лiвобережної України та приватних листах XVIII ст. i функцiонує й дотепер у захiднополiських говiрках [СЗГ 1; 232]. Іншi слова, якi мовознавцi теж залiчують до контамiнацiй Г.Сковороди – ктось, чтось, чегось, нΔчтось, какыись, ктось, могли лише вiдображати традицiйне написання першої частини, а вимовлятися по-українському.
Лексики, яку Сковорода почерпнув з росiйської мови, у його текстах небагато: бабушка «стара жiнка» [С. II; 47], батюшка «батько» [C. I; 110, 357, 358], вдруг «раптом» [C. I; 82, 120, 125, 278, 344, 363, 462], враки «вигадки» [C. I; 81, 95, 400], врать [C. I; 95, 399, 416], государь [C. I; 122], [С. II; 117], камушок«дорогоцiнний камiнь» [С. I; 116, 121, 359], лягушка[C. I; 109], наизус «напам’ять» [C. I; 372], очень [С. I; 424], пускай «нехай» [С. I; 113], пусть «нехай» [C. I; 80], рюмка [С. I; 113], старуха [C. I; 128], сударыня(етикетне звертання) [C. I; 115, 117, 120, 125], ужин[C. I; 283, 429], чрезчур [C. I; 118], шибает (наружность шибает в глаз) [C. I; 287], это [C. II; 58] тощо. Цi лексеми не засвiдчено нi церковнослов’янською мовою, анi українською лiтературною XVI – першої половини XVII ст., проте вони вживалися в росiйськiй лiтературнiй мовi XVII i XVIII ст.
Отже, чимало слiв, що їх сучасна українськомовна людина сприймає як росiйськi (оскiльки вони вживаються в сучаснiй росiйськiй лiтературнiй мовi, яка успадкувала ту саму основу, що на нiй до кiнця XVIII ст. розвивалася i слов’яноукраїнська мова), мали тривалу традицiю використання на рiзних теренах України (не лише у книжних мовах, а й у народнорозмовному мовленнi) й у часи Г.Сковороди сприймалися староукраїнською мовною свiдомiстю як свої, українськi. Значна частина цих лексем i донинi вживається в рiзних українських говiрках, якi мiстять цiнний матерiал для вивчення еволюцiї української мовної свiдомостi, зберiгають давнi елементи, що передавалися вiд поколiння до поколiння. На це слiд зважати, перш нiж вiдректися вiд давнiх українських слiв, квалiфiкуючи їх iз позицiй сучасної мовної свiдомостi як росiйськi чи суржиковi. Саме тому мова Григорiя Сковороди актуальна в XXI ст. як цiнне свiдчення давнього стану нашої староукраїнської писемностi.
