в однiй людинi поєдналося нацiональне та загальнолюдське. Саме тому зауважив: «Вiн був вiльнодумцем, який, шануючи гiднiсть чоловiка i його право бути тим, чим сам хоче, боровся проти всякого насильства, стояв твердо за правду i справедливiсть i брав в оборону всiх покривджених». Винiсши лексему «чоловiк» у титульну назву своєї працi, мемуарист упродовж оповiдi про Бодуена де Куртене концептуально змальовував його образ: поляк, який не надавав «тiй своїй польськiй народностi надмiрної ваги, бо вiн передусiм хоче бути чоловiком», «чоловiк безнацiональний», вiльнодумець, науковець, котрий визнавав, що «всякi гасла про iсторичне покликання народiв, держав, воло- дарiв мають звичайно на метi тiльки збiльшення сили i пахнуть завсiди кров’ю, димом пожарiв, мучеництвом».
С.Смаль-Стоцький розглянув процес формування мовознавчих поглядiв Бодуена де Куртене. Історичний аспект став у його споминах домiнантним. Погляди В.Гумбольдта, якi рунтувалися на постулатах, що мову можна пояснити тiльки на пiдставi психологiї, полонили, як пiдкреслював спогадувач, Бодуена де Куртене, спонукали його до подальшої працi.
Щоб якомога правдивiше вiдтворити образ мовознавця, С.Смаль-Стоцький удавався до широких цитувань, зокрема згадував такi його вислови: «торжествующая свинья», «побут там був <...> кiсткою в горлi», «tłumicieli myśli ludskiej»2, також вiн навiв рядки з листа славiста до Адольфа Чорного (1921): «Завсiди був я ворогом всякого утиску в справах конфесiйних, нацiональних i культурних i таким остаюся i тепер». Ця риса була поширеною в захiдноукраїнських споминах, на що вказують i мемуари Ю.Романчука про Ганну Барвiнок («Деякi споминки про Олександру Кулiшеву (З єї листiв в роках 1907–1900)»).
С.Смаль-Стоцький часто звертався до тлумачення певних мовознавчих поглядiв портретованого, чим розширював знання землякiв iз цiєї проблематики. Так, автор наводив «кiлька засадничих гадок iз вступних уваг» до працi Бодуена де Куртене «Психологiчна характеристика польської мови» (1915 р., польською мовою). Акцентуючи на тому, що об’єктивно мова не iснує, а iснують тiльки люди, їхнi голови, котрi мають «прилади мовнi», а процес мовного думання, переданий через цi органи, допомагає особам порозумiтися мiж собою, автор пiдкреслював ту ж домiнанту людського, котра була заявлена ним у заголовку мемуарної працi. Людина, людськi взаємини – це основа буття на землi. «Мова є, отже, соцiальний твiр, а з того виходить, що психологiчна характеристика якоїсь мови мусить власне бути психологiчно-соцiологiчною її характеристикою, т. зн. мусить виявляти тi течiї, якi витворюються в душах людей, приналежних до одної мовної спiльноти, наслiдком впливу взаємин помiж одиницями», – пiдсумовував мемуарист, удаючись до мовознавчих оцiнок.
Не залишилися поза увагою автора й особистi зустрiчi з вiдомим славiстом: 20 травня 1922 р. оповiдач мав нагоду слухати «його незвичайно цiкавого викладу про релятивнiсть на полi язиковiм». Такi незначнi, на перший погляд, деталi-згадки та розповiдь про особисте сприйняття позицiй портретованого науковця («Пощастило менi мати в руках його автографованi виклади i задачник, або опис питань при iспитах. Вони також такою дуже стислою фiлософiчною мовою уложенi, але вiдзначаються глибиною думки i завсiди будять новi думки») створюють автопортрет самого мемуариста.
Психологiчнi спогадовi описи особистостей, виписанi С.Смаль-Стоцьким, посутньо нагадують сильветки Софiї Русової, присвяченi визначним українкам: Ганнi Барвiнок, Улянi Кравченко, Оленi Кисiлевськiй та iншим iз книжки «Нашi визначнi жiнки. Лiтературнi характеристики-силюети. З нагоди ювiлейного українського жiночого конгресу 1884–1934». Визначальною рисою тогочасної мемуаристики є оригiнальна манера сприйняття сучасника через iндивiдуальне осягнення його творчого доробку, а також його людської вдачi, ставлення до життя тощо. «Жива душа» людини домiнує в соцiальних, полiтичних i нацiональних справах. Бiльше того, вона є об’єктом зображення на сторiнках захiдноукраїнської мемуаристики. Спогад «Бодуен де Куртене як язикознавець i чоловiк...» логiчно вписався в ряд мемуарiв, де першочерговою проблемою була нацiонально-духовна.
Як вiдомо, першi десятки рокiв ХХ столiття – перiод вiдродження нацiонального руху на Буковинi. Саме тодi професор Чернiвецького унiверситету С.Смаль-Стоцький спричинився до пробудження громадсько-культурного життя буковинського краю. Член Крайового вiддiлу i Крайової шкiльної ради, спiвредактор газети «Руська Рада», спiвзасновник майже всiх просвiтнiх i економiчних українських товариств у Чернiвцях («Народний Дiм», «Буковин- ський Боян» та iн.), вiн долучився i до створення «Жiночої громади», яку 1909 р. очолила його дружина Емiлiя (дiвоче прiзвище – Заревич, дочка пароха iз села Рожнева на Гуцульщинi). Тому й не дивно, що в мемуарнiй спадщинi професора вимальовуються такi постатi, як Омелян Попович, а також тогочаснi змагання на нивi нацiонального вiдродження.
У споминах «Грудка землi на могилу Омеляна Поповича» автор згадував покiйного товариша, iз яким його пов’язували роки життя i спiвпрацi.
Вiн не побоявся сказати щиру правду про свої взаємини з О.Поповичем, котрi з приязних переросли на прохолоднi: «Вiд 1912 ми до себе анi слова не промовили. Як бувало спiткалися де-небудь, то так, як би ми себе нiколи не знали». Однак це не завадило авторовi максимально правдиво змалювати портрет побратима. Вiдчувалося, що мемуарист симпатизував буковинцю, ставився позитивно до його цiложиттєвої працi.
Намагаючись художньо цiлiсно зобразити героя своєї оповiдi, С.Смаль-Стоцький удавався до рецепцiї його творчої та громадської дiяльностi, розкриття духовного свiту свого товариша. Цьому слугувала й мовна канва опису-узагальнення
