Поетичний синтаксис Шевченка - Page 4

мертвим, i живим...», рр. 164–165), широке вживання речень-звертань з високою експресивнiстю, звертальних вигукiв – вокативiв: «Муко! Муко!». Поет часто послуговується експресивною формою звертання до неживого об’єкта. Л.Булаховський одним iз перших дослiдив звертання в поезiї Шевченка i показав, «як саме вибiр i художня обробка звертань глибоко пов’язанi з основними нервами його творчостi, з основними особливостями його художнiх уподобань i майстер- ностi». Визначенню стилiстичного потенцiалу звертань, риторичних звертань i звертальних груп у прямому i переносному значеннi в художнiх творах Шевченка присвячено працi А.Мой- сiєнка, Л.Кадомцевої, О.Масюкевич, Р.Козак, Л.Марчук та iн. Особливу увагу дослiдники придiлили прикладкам у складi звертань.

Живомовного характеру поезiям Шевченка надають також вставнi конструкцiї i частки, типовi для розмовного синтаксису українця; особливо широко вони представленi в мовi, що звернена до спiвбесiдника: «Довго вони, як бачите, / Меж мови-розмови / Цiлувались, обнiмались / З усiєї сили» («Гайдамаки», рр. 713–716). Вказiвнi частки он, онде, ото ж, як i вказiвнi прислiвники отам, отак, вказiвнi займенники той, отой, ота, сприяють орозмовленню поетичного тексту: «Гуляючи, як той казав, / Шматок хлiба з’їсти» («Слiпий», рр. 123–124). Типовi для народнорозмовної мови, придiєслiвнi частки (насамперед частки собi, ну, та й ну, як, аж, таки, же, ж) у мовi поета створюють ефект невимушеної розповiдi чи розмови: «Пливуть собi та спiвають» («Іван Пiдкова»), «Боже милий! / Як хочеться жити» («Ми восени таки похожi»). Функцiї часток докладно опи- сав В.Ільїн.

Помiтне мiсце серед дослiджуваних явищ посiдають приєднувальнi конструкцiї, найчастiше зi сполучниками i та: «Кохалася мати сином, / Як квiткою в гаї, / Кохалася... А тим часом / Батько умирає» («Сова», рр. 67–70). За принципом приєднувальних конструкцiй оформляються ряди однорiдних членiв речення, частiше однорiдних присудкiв: «Ввiйшов Марко в малу хату / І став у порогу... / Аж злякався» («Наймичка», рр. 522–524).

Близькою до цього явища є така ознака Шевченкового синтаксису, як парцеляцiя – членування єдиної синтаксичної одиницi на формально самостiйнi частини: «Дитина б тая виростала / Без Матерi, i ми б не знали / І досi правди на землi! / Святої волi!» («Марiя», рр. 526–529). Парцельованi конструкцiї як експресивнi прийоми вiдтворення живомовних структур у поетичнiй мовi Шевченка дослiджував В.Ващенко, пiзнiше – Р.Козак, Л.Марчук та iн.

Прикметним також уважаємо стилiстично навантажене повторювання рiзних членiв речення, найчастiше – дiєслiвних присудкiв: «Покинув ниву я i рало, / Покинув хату i город. / Усе покинув» («Варнак», рр. 97–99), у тому числi однорiдних: «А Ярина / То клене, то просить, / То замовкне... поцiлує, / То знов заголосить!» («Слiпий», рр. 276–279), i пiдметiв, переважно займенникових, що створює виразний живомовний характер тексту: «А я... аж страшно, як згадаю. / Я сам пiшов у москалi» («Не спалося, а нiч, як море»). Іменниковi по- втори в поезiї Шевченка використано на позначення великої кiлькостi чогось, найчастiше – у неповних реченнях з iменниковим присудком: «Аж глядь – палати зайнялись. / Пожар! пожар!» («Марина», рр. 212–213). Високу частотнiсть демонструє повтор анафоричних сполучникiв i, а, меншою мiрою – та, та й (близько 50 випадкiв на 1000 вживань): «Виглянь, голубко, / Та поворкуєм, / Та посумуєм» («Гайдамаки», рр. 594–596). Ознакою спорiдненостi з народнопiсенною творчiстю в мовi Шевченка виступають рiзнотипнi повтори прийменникiв: «За Києвом, та за Днiпром, / Попiд темним гаєм, / Ідуть шляхом чумаченьки, / Пугачаспiвають» («Катерина», рр. 393–396). Яскравими прикметами мови Шевченка, як i народної пiснi, є повтор прийменника перед постпозитивним означенням: «Пiшла в садок у вишневий, <...> / За сльозами за гiркими / І свiта не бачить» («Катерина», рр. 236–274), а також повтор означуваного, другий елемент якого поширюється одним означенням, наприклад: «В степу, безлюдному степу» («Муза»). Повтор iнтимiзуючих займенникiв глибоко вивчив Л.Булаховський, повтор атрибутивних сполук – С.Скляр. Повтор як засiб експресив- ного синтаксису Шевченка згадували майже всi сучаснi дослiдники.

Помiтною рисою поетики складного речення Шевченка є характерна для народної мови перевага складносурядних, безсполучникових, меншою мiрою – складнопiдрядних додаткових i порiвняльних речень. Ця риса часто визначає не лише поезiї розмовно-оповiдного характеру, а й рiзностильовi твори: В.Ільїн зазначав, що у поемi «Неофiти» простих i складносурядних речень чи не найбiльше – 84 %. В.Русанiвський звернув увагу на явище синтаксичного синкретизму (коли за вiдсутностi сполучникiв мiж частинами складного речення «у зародку» фiксуються суряднiсть i пiдряднiсть, рiзнi види пiдрядних вiдношень), що сягає народно-розмовного та фольклорного стилiв у поетицi Шевченка, наприклад, у баладi «Причинна».

З-помiж особливостей афективного синтаксису на текстовому рiвнi дослiдники найчастiше називають повтор, дiалогiзацiю мовлення, рiзноманiтнi засоби iнтимiзацiї, паралелiзм синтаксичних структур.

Повтор у Шевченка часто виступає як засiб експресивного синтаксису за умови дiалогiзацiї мови: залучення звертань, питань (часто риторичних), вигукiв: «“Степаночку! Степаночку! – / Ридала, кричала. – / Степаночку, моє серце, / Де ти забарився? / Тату! тату! Це Степан наш! / Ідiть подивiться”» («Слiпий», рр. 523–528). Такий рiзновид дiалогiзму дуже поширений в лiро-епосi поета. В.Смiлянська називає його реалiзацiєю внутрiшньотекстового вiдношення герой – герой. Його визначають адресованiсть, налаштованiсть на чужу реакцiю, почергове реплiкування, тематична конвергенцiя та iншi риси. Багатоголосся Шевченкового тексту забезпечене також однобiчним дiалогом, або псевдодiалогом, коли один iз партнерiв «перебуває за сценою». Дослiдженнями прямої, непрямої мови та дiалогiзацiї як характерних ознак експресивного синтаксису Шевченка займалися В.Ващенко, Р.Козак, Л.Марчук та iншi.

Художньому синтаксису Шевченка притаманнi засоби iнтимiзацiї, або мовностилiстичнi засоби зближення з читачем чи слухачем. У цiй функцiї широко вживанi присвiйнi займенники: «Лучче ж помiркую, / Де то моя Катерина / З Івасем манд- рує» («Катерина», рр. 390–392). Л.Булаховський вважає основними засобами iнтимiзацiї в поезiї Шевченка iнтимiзуючi займенники та звертання, В.Русанiвський уточнює – вказiвнi займенники та звертання. Характерною рисою синтаксичної поетики Шевченка є паралелiзм, згаданий В.Русанiвським. Деякi синтаксичнi особливостi його росiйських поем («Слепая», «Тризна») описав Л.Булаховський.

Дослiдники поетичного синтаксису Шевченка вслiд за І.Огiєнком звертають увагу на народнопiсенний елемент поетичного мовлення автора. Іншим питомим джерелом поетичного синтаксису митця називають стару українську лiтературну мову; цей зв’язок виявляється в тому, що «мовна свiдомiсть поета формувалася пiд впливом цiєї багатої змiстом i формою лiтератури. Вiн спочатку всотав її в себе, а згодом витворив небачений до того в українськiй культурi органiчний сплав суто народного матерiалу з давньою лiтературною формою».

Синтаксис поетичної мови Шевченка змiнювався з плином часу. Народна оповiдь iз переважанням паратактичних конструкцiй над гiпотактичними замiнювалася характерною для вiдшлiфованого синтаксису старої української лiтературної мови складною системою взаємозалежностi слiв i словосполучень, що виражали найскладнiшi часовi, локальнi, об’єктнi, цiльовi, причиновi та допустовi вiдношення.

Афективний синтаксис поезiй Шевченка не вичерпується згаданими працями i потребує бiльшої уваги дослiдникiв.

 

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.