лежить»), а також при («верби при долинi»), у («у порогу»), край («край дороги»), кiнець («кiнець села»), над, пiд, понад, попiд («попiд дiбровою», «понад ставом»), прийменниковими комплексами недалеко коло, недалеко од, недалеко край («недалеко край дороги»), синонiмiчнi просторовi словосполучення актуалiзують тонкi смисловi та стилiстичнi розбiжностi, сприяють точному висловленню думки, демонструють семантичне багатство граматичної системи української мови в дослiджуванiй поезiї. Так, дослiдники поетичної мови Шевченка вiдзначають авторське використання i збагачення синтаксичних резервiв народної мови на рiвнi словосполучення.
Виразними є особливостi поетичного синтаксису Шевченка на рiвнi простого i складного речення. Спроби встановити залежнiсть структурно-синтаксичних ознак речень вiд їхньої функцiї у структурi поетичного тексту показали, що простi речення поступаються складним, а в разi використання вони частiше виконують функцiю зачину, перемикання смислових кодiв, висновку зi змiсту фрагмента тексту, завдяки їм також знижується рiвень емоцiйної напруги тексту. Зi структурно-семантичного погляду з-посеред простих речень рiзноманiтного спектру домiнують ускладненi. Системних дослiджень дiапазону реалiзованих у поезiї Шевченка схем простих речень поки що немає, iснують лише окремi спостереження. Так, речення структурної схеми N1 – N1 представленi ширше за речення структурної схеми N1 – N5, що є типовим для мови першої половини ХІХ ст.: «До нитки звiвся мiй козак, / Усе на панщинi проклятiй, / А був хазяїн...» («Меж скалами, неначе злодiй»).
Засобом експресивного синтаксису виступають дiєслiвнi форми, переважно у функцiї присудка. В основному в лiро-епiчнiй оповiдi це дiєслiвнi присудки однакового часового оформлення: «У недiленьку та ранесенько / Сурми-труби вигравали. / В поход у дорогу славнi компанiйцi / До схiд сонечка рушали. / Випроводжала вдова свого сина, / Ту єдиную дитину. / Випроводжала сестра свого брата» («Хустина»). Емоцiйне напруження передається кiлькома присудками у формi майбутнього часу доконаного виду: «Окують царей неситих / В залiзнiї пута, / І їх, славних, оковами / Ручними окрутять. / І осудять неправедних / Судом своїм правим, / І вовiки стане слава, / Преподобним слава» («Неофiти», рр. 391–398).
Типовим для мови Шевченка є чергування форм рiзних часiв, умотивоване розмовно-оповiдним характером викладу думок, найширше – теперiшнього i майбутнього доконаного: «Іде собi наш Ярема, / Нiчого не бачить; / Одна думка усмiхнеться, / А друга заплаче» («Гайдамаки», рр. 1312–1315). Поширена в лiтературному вжитку за життя Шевченка форма давноминулого часу представлена в мовi автора лише в чотирнадцяти випадках: «Ой пожали б, якби були / Одностайне стали / Та з фастовським полковником / Гетьмана єднали» («Іржавець»). Одна з виразних рис експресивного синтаксису Шевченка полягає у послуговуваннi дiєслiвними формами наказового способу, якi часто супроводяться звертанням: «Та посiйся ж не словами, / А розумом, ниво!» («Не нарiкаю я на Бога»). Присудкiв, виражених незмiнними формами (напр., шасть, шелесть), у поетичнiй мовi Шевченка, порiвняно з мовою його сучасникiв, менше – близько двадцяти випадкiв: «Аж зирк – i наймичка ввiйшла / На двiр» («Наймичка», рр. 399–400). Одну з найхарактернiших рис поетової фрази становить велика кiлькiсть однорядних дiєслiвних присудкiв. Широке використання дiєслiв минулого часу i змiна часових планiв за умови домiнанти дiєслiв минулого часу динамiзує розвиток сюжету в творах Шевченка, за протилежної умови – уповiльнює, що пояснюється великою кiлькiстю дiєслiв недоконаного виду, якi виступають у формi теперiшнього часу, i доконаного – у формi минулого. Багато в поетичнiй мовi Шевченка присудкiв, якi за семантикою наближаються до фразеологiчних сполук: «А зять пiшов у москалi» («Москалева криниця», 1847).
Парадигму наказового способу в реченнi становлять простi i складенi форми. З-помiж простих у Шевченка активнi форми другої особи однини, що мають або флексiю -и, або нульове закiнчення: «Не плач, Катерино, / Не показуй людям сльози, / Терпи до загину!» («Катерина», рр. 449–451); першої i другої особи множини, що утворюються вiдповiдно за допомогою закiнчень -iмо (-iм), -мо, -iть (-iте), -те: «“Ушкваримо, мiй голубе, / Поки не загинем!”» («Гайдамаки», рр. 1778–1779). Аналiтичнi форми наказового способу третьої особи однини та множини, що реалiзують переважно модальнiсть бажання, а не наказ, й утворюються поєднанням частки хай (нехай) з рiзними формами дiєслова, у Шевченка трапляються рiдко: «“Нехай собi бенкетують, / Нехай на здоров’я!”» («Тарасова нiч», рр. 91–92). Наказовий спосiб у поезiях Шевченка передає й типовi семантико-стилiстичнi значення та вiдтiнки (просте спонукання, прохання, благання, дозвiл, умовляння, застереження, наказ, жартiвливе або iронiчне спонукання), i контекстуально вмотивованi побажання, повчання: «Шануйтеся ж, любi, в недобру годину» («Катерина», р. 466), схвалення: «Нехай буде Голий, / Так i пиши!» («Гайдамаки», рр. 1419–1420), прокльон, заклик, привертання уваги: «Слухайте ж, дiвчата!» («Тополя») та iнше. Спонукання в поезiї Шевченка набуває рiзного емоцiйно-експресивного забарвлення залежно вiд постпозицiї або препозицiї займенникiв, функцiй часток, афiксiв, звертань i вставних конструкцiй. Адже поетична мова, яка розкриває внутрiшнє єство людини з позицiї активного учасника подiй, завжди емоцiйна, експресивно наснажена.
Інфiнiтив у дослiджуваних текстах трапляється в iнфiнiтивних реченнях: «Жить би, жить та славить Бога / І добро творити, / Та Божою красотою / Людей веселити» («Княжна», рр. 108–111); у безособових реченнях структурної схеми Praed. Inf.: «Треба було б молодому, / Треба б одружитись» («Не хочу я женитися»), у
