Поетичний синтаксис Шевченка

У центрi уваги шевченкознавцiв традицiйно перебували питання художнього синтаксису поетичної мови Шевченка. Простежуються два напрями дослiджень: формально-синтаксичний, що спочатку поєднувався iз пошуком семантико-стилiстичних особливостей синтаксичних явищ, а згодом оформився як дослiдження цiлiсної системи поетичного синтаксису автора, i образно-стилiстичний, спрямований на розбудову теорiї фiгур, виражально-зображальних засобiв синтагматичної природи. Обидва розвивалися у двох векторах: вивчення синтаксичних феноменiв провадилося або в iсторико-мовознавчому ракурсi, або в iманентно авторськiй художньо-мовнiй системi.

Традицiї iманентного вивчення художнього синтаксису Шевченка в системi рiзнорiвневих синтаксичних явищ художньої мови автора, а не лише як проекцiї стилю доби започаткував Л.Булаховський, їх розвивали дослiдники й у другiй половинi ХХ ст. Свої зусилля шевченкознавцi спрямували на осмислення таких проблем: синтаксис словосполучення, особливо зi зв’язком керування (В.Ільїн), пунктуацiя в росiйських поемах (Л.Булаховський), багатоварiантна елiптичнiсть, асиндетон; високочастотна iнверсiя (В.Ващенко, В.Ільїн, Т.Зайцева, В.Ру- санiвський, С.Єрмоленко, В.Жайворонок); присудок у поезiї Шевченка як форма втiлення структур українського живого мовлення (В.Ільїн, Т.Зайцева), рiзноманiтнiсть будови, iнтонацiйне багатство речення (Т.Зайцева), функцiї часток у структурi речення (В.Ільїн), засоби iнтимiзацiї, насамперед займенники у структурi речення (Л.Булаховський), риси експресивного синтаксису, пов’язанi з реформуванням української мови, зокрема вiдображення у мовi Шевченка народнорозмовного i фольклорного синтаксису (В.Русанiвський), заголовок i його роль (Н.Чамата, А.Мойсiєнко), статус окличних i питальних речень (Т.Зайцева); звертання (Л.Булаховський, Л.Кадомцева, А.Мойсiєнко), статус означень i прикладковi звороти (Т.Зайцева, С.Скляр, А.Мойсiєнко), повтор (С.Скляр), роль прикладки в поезiї Шевченка (В.Русанiвський), дiалогiчнiсть поетичного тексту включно з прямою, непрямою, невласне прямою мовою (В.Ващенко, В.Смiлянська). У другiй половинi ХХ ст. розвивалися традицiї дослiдження художньо-естетичного резонансу основних синтаксичних одиниць (художньо-поетичної своєрiдностi словосполучень, простих i складних речень), увагу науковцiв привертали розбудова теорiї фiгур; вивчення тексту i текстових феноменiв, таких, як повтор, засоби iнтимiзацiї, дiалогiчнiсть, сильнi позицiї тексту (заголовок) тощо.

Наприкiнцi ХХ – на початку ХХІ ст. вiдроджується iнтерес до проблем поетичного синтаксису Шевченка. Протягом останнiх десятилiть мовознавцi зосередилися на питаннях його поетики на рiвнi синтаксису словосполучень: позицiйно стiйкi словосполучення з авторизованим компонентом, як «милий чорнобривий» (О.Максим’юк, А.Агафонова), синонiмiка просторових словосполучень (Ю.Маркiтантов, О.Мозолюк, Т.Мозирська) та iн. На рiвнi речень i компонентiв речень актуалiзувалися такi аспекти: структура та функцiї простих речень (С.Марич), засоби вираження наказовостi (Т.Лобода), односкладнi особовi речення поетичних творiв Шевченка в iсторико-мовознавчому ракурсi (С.Овчарук, В.Добош), неповнi й елiптичнi речення (О.Зарудняк, Р.Козак, Л.Марчук), ускладненi речення, зокрема звертання, однорiднi члени, прикладки, уточнювальнi звороти, вставнi слова (Г.Циганенко, О.Масюкевич, Н.Єршова, Р.Козак, Л.Марчук), внутрiшнє мовлення з обiрваними реченнями (Т.Замкова), парцельованi конструкцiї як експресивнi прийоми вiдтворення живомовних структур у поетичнiй мовi Шевченка (Р.Козак, Л.Марчук), обставиннi поширювачi в конструкцiях iз ад’єктивними предикатами (З.Торчинська), синтаксичне функцiонування дiєприслiвникiв i дiєприслiвникових конструкцiй (Л.Коломiєць); багаточленнi складнi речення (В.Лобода), стилiстично маркованi синтаксичнi структури (О.Клименко), а саме синтаксичнi архаїзми та їхнi стилiстичнi функцiї (О.Безпалько); поетична пунктуацiя в простому неускладненому реченнi (Л.Мельник) та iн.

Нинi у колi наукових дослiджень – здебiльшого окремi синтаксичнi явища, що розглядаються переважно в iсторико-мовознавчому ракурсi: «Заслуга Т.Г.Шевченка перед українською культурою полягала насамперед у тому, що вiн надав лiтературнiй мовi внутрiшньої естетичної впорядкованостi. <...> Особливо помiтна творчоестетична робота у синта- ксичнiй органiзацiї тексту». Така масштабна текстотвiрна роль поета утруднює створення холiстичної картини його експресивного синтаксису. Водночас, за афористичним висловлюванням А.Загнiтка, «синтаксис становить душу поетичного мовлення Тараса Шевченка».

Демонструє залишки старої мови, вияв дiалектної чи народнорозмовної особливостi: ширше, нiж пiзнiше усталилося в лiтературнiй мовi, вживання форми називного вiдмiнка у знахiдному об’єкта щодо iстот: «Хто попасе мої ягнята?» («Петрусь»), використання форми називного вiдмiнка в назвах iстот у конструкцiях iз прийменниковим знахiдним: «Нема кому розкувати, / Одностайне стати / За Євангелiє правди, / За темнiї люде!» («Єретик», рр. 102–105); архаїчнi безприйменниковi конструкцiї на означення непрямого об’єкта дiї, очевидно, дiалектнi: «А москалi за Дунаєм / Турка воювали» («Вiдьма»); Шевченко ширше, нiж у сучаснiй лiтературнiй мовi, вживав прийменник на зi знахiдним вiдмiнком для означення мiсця спрямування дiї: «Та пiду я на ярмарок / В недiлю на мiсто» («На улицi невесело»); залучення мiсцевого вiдмiнка з прийменником о на мiсцi знахiдного з прийменником про на означення об’єкта дiї: «І благав би я о смертi» («А.О.Козачковському»). З-помiж синтаксичних архаїзмiв, в тому числi на рiвнi словосполучення, О.Безпалько аналiзує чимало явищ, зокрема знахiдний вiдмiнок множини у назвах об’єктiв – осiб чоловiчої статi: «Та розкаже по-нашому про свої гетьмани» («Гайдамаки») й багато iншого.

Важливою ознакою поетичної мови Шевченка є позицiйно стiйкi словосполучення, що мають високий потенцiал художньої експресiї, особливо тi з них, якi виступають у ролi вигукових емоцiйно-оцiнних компонентiв: «І диво дивнеє! нiколи / Нiхто не бачив i не чув / Такого дива!» («Марiя», рр. 346–348). Тi з них, якi є метафоризованими, сталими, часто вiдтворюють канон усного українського поетичного мовлення: «Одна його доля – чорнi бровенята» («Катерина»); частина з них належить до народних афоризмiв, що характеризують українську ментальнiсть: «до схiд сонця», «що день Божий», «од зiроньки до зiроньки» i подiбнi.

У поезiї Шевченка розвинена синонiмiка просторових словосполучень. Вербалiзованi словами i формами з прийменниками коло («коло острога»),бiля («бiля його молоденький козак та дiвчина


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.