Суд. Але не можуть вдовольнитися самою вiрою i, природно, хочуть зробити Бога спiвучасником. Коли те iнше уявлення, де превалюють земнi цiлi, запанує над людиною, тодi вона до- коряє Боговi за те, що «мовчить, як i отi гори предковiчнi, що политi кровiю людською».
І тут розмова з Богом, коли вона ще й напов- нюється гординею, вже виходить за грань деїзму – до атеїзму. Саме на цiй гранi «пребезумний у серцi скаже, що Бога немає».
Шевченковi молитви, ридання й вiдчайнi звертання не раз затьмарювали йому вiзiю Бога, як пристрастi затьмарюють свiдомiсть i душу кожному. Тiльки на чистому плесi душi налагоджується зв’язок iз Богом. Як у Лермонтова:
Тогда смиряется души моей тревога, Тогда расходятся морщины на челе, – И счастье я могу постигнуть на земле, И в небесах я вижу Бога.
I молитва починається тодi, коли, за словом того ж поета, «с души, как бремя, скатится сомненье да- леко...»
Шевченкова творчiсть є повсякчасним пориванням до такої душевної iдилiї. З неї починається поема «Сон». Вона творить тло його поем i повiстей. Але чисте небо затягується хмарою i починає червонiти, як тiльки на обрiї з’являється вiсник зла, розтлитель – розбещений панич або заброда-москаль. Цi одержимi злом «прожигатели жизни» запалюють тихий рай душi. Образ цей у Шевченка розростається до великого символу. Здається, що вслiд за розтлителем у свiт iдуть апокалiптичнi часи...
Нормальний шевченкiвський свiт – це добрий лад християнської душi, мир душi. Вiн розлитий у його поетичних i прозових творах, у його картинах. Запорукою того спокою душевного є життя у згодi з Богом.
Пригляньмося до творiв, якi фiгурують у нашому лiтературознавствi як полiтичнi поеми Шевченка. Чому цi «полiтичнi поеми» досi не застарiли? Може, це зовсiм не полiтичнi поеми?
Вони вiдкриваються євангельськими епiграфами, що дають ключ до твору (наш читач звик пропу- скати цей ключ повз увагу).
Хто б нинi читав i перечитував сатиру на царя й царицю та їхнiй двiр? Та коли Шевченко ставить цей двiр i всi iмперськi вартостi обличчям перед «духом iстини, якого свiт не може прийняти...» – то це вже вiчна тема.
Хто б нинi перечитував «Посланiє» як викривальну розмову з українськими помiщиками 1840-х рокiв? Та коли поет збирає на розмову верхи українського суспiльства всiх часiв i ставить їх перед основною заповiддю любови – «Якщо хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить» – то це вiч- на тема про фарисейство на патрiотичному рунтi.
Усiма головними творами Шевченко перший в українськiй лiтературi виходить на поле вiчних проблем i останнiх питань. І, таким чином, виводить лiтературу на свiтовий простiр.
Як мало хто в тi часи, Шевченко вiдчував, що найвища стеля творчости – вiчне небо. І Бог у ньо- го постає по-народньому просто, без фiлософських псевдонiмiв.
Звiдки це смирення серця?
Чи лежало це в натурi Шевченка? Чи не було тут впливу християнської лiтератури?
Звiсно, передусiм у натурi: великi люди дуже одверто й нещадно говорять про себе – як перед Богом.
Але серед лектури Шевченка на засланнi згадується дуже популярна книжка «Наслiдування Христа» Томи Кемпiйського. Ось уривки, якi мусiли бути близькi Шевченковi. Вони майже про нього.
«По правдi великий є той, хто має велику любов. По правдi той великий, хто сам у своїх очах малий, i має нiзащо всякi найвищi почестi...
Що бiльше людина збере свої думки докупи i що просторiше матиме серце, то бiльше i тим вищi речi вона без труду зрозумiє, тому що вона одержує свiтло розумiння iз високого неба».
Але релiгiйнi позицiї письменникiв засвiдчуються не так у розмовах про Бога, як у послiдовному утвердженнi добрих начал. Гординя – це перший грiх, що вносить розлад iз Богом. Грiх настiльки ле алiзований, що в побутi слово «гордiсть» набуло позитивного звучання. У лiтературi доби романтизму iндивiдуалiзм i гордiсть стали нормою.
Шевченко i пiдлягає, i протистоїть цiй нормi. Вiн, за євангельською традицiєю, не розрiзняє гординю i гордiсть. Жоден iз тогочасних поетiв так не звойовує грiха гординi й не ворогує iз тими, хто «кощунствует в потьмах, как царь ума» («Тризна»). І жоден так щиро не сповiдається у творах, як Шевченко («душе моя убогая», «i засохли мої сльози», «дурнi та гордiї ми люди» тощо). У нього царi, пани i всякi iроди – це передусiм пустоцвiт гордости, що пiдштовхує їх до зла.
Де ми ще знайдемо поетiв, якi б так сумирно говорили про себе:
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й спiваючи.
Коли ми шукаємо Шевченкового середовища в Українi чи в Росiї, то повиннi розумiти, що це може бути тiльки свiт, позбавлений iмперської офiцiйної гординi й свiтської гординi. Пиха придворна, чванливiсть чиновницька, влада iмперського «служиво- го» – це те, чого в Петербурзi сахалися Шевченко i Гоголь, хоча дороги їхнi не сходились. Гоголь здале- ку засуджував поета гординi Байрона i навiть «байронiста» Лермонтова обминав мовчанкою. Шевченко обминав «розумних» i насмiшливих, що «сонце навiть гудять», i, всупереч тодiшньому доброму тоновi, протиставляв мудрiсть серця гординi розуму, запаленого «современными огнями». Поета-iдеалiста Лермонтова, попри його гординю, Шевченко приймав «ради поезiї святої».
Згадаймо, що Пушкiн на полi релiгiї дотримувався французького нейтрального тону i, на противагу молодечим спокусам вiльнодумства (« аврилiяда»), на другому полюсi залишив тiльки свiй переклад молитви Єфрема Сирина. Навiть Мiцкевич вiддав данину модi: написав фривольну, в дусi просвiтництва, «Дарчанку», але потiм, долаючи романтичний iндивiдуалiзм, утверджував Бога в душi дещо рацiональним способом.
Жаден iз великих поетiв не жив у повсякчасному дiялозi з Богом, як Шевченко. І то ще з дитинства. У дусi тiєї зворушливої iдилiї «Менi тринадцятий минало...»:
Уже прокликали до паю, А я собi у бур’янi.
