дивовижно, спирається лукава й жорстока, пiдлеслива й брехлива церква».
Позицiї Луначарського цiлком зрозумiлi. Але тодi, ще в добольшевицьку пору, вiн був терпимий до вiруючого: «Релiгiйнiсть Шевченкова не стоїть на перешкодi помiж ним i нами».
Ерудит i естет, вiн навiть захоплюється тими творами, якi потiм совєтське шевченкознавство соромливо обминатиме. Процитуємо: «Шевченковi наслiдування псалмiв i “пророкiв” – це диво... Я не знаю iнших таких наслiдувань, рiвних силою i точнiстю».
Далi вiн пробує по-своєму виправдати позицiї поета: «Релiгiйнiсть Шевченка природна, як у людини лихолiття, що жадає вiрити в трiюмф найвищої правди».
Акцентується, звiсно, на «соцiяльному корiннi». Але цього мало, i це навiть не головне. Шевченкова вiра була органiчнiша й глибша: вона йшла вiд народньої традицiї, а також вiд його наскрiзь релiгiйно-поетичної натури.
Зрештою, слiд погодитися iз Луначарським, що «релiгiйнiсть Шевченкова не мала нiчого спiльного з офiцiйною релiгiйнiстю, а його Бог не подiбний до вiзантiйського Саваофа».
Але це вже iнше питання. Важливо те, що людям великої культури й на думку не спадало перекручувати образи великого поета та пiдганяти їх пiд атеїстичнi гасла...
Версiя про «атеїзм Шевченка» створювалася передусiм на рунтi провiнцiйної малокультурности, поєднаної iз грубою кон’юнктурою. Досить переглянути випущену в Москвi монографiю Марiєтти Ша iнян про Шевченка, щоб побачити: там, де груба кон’юнктура не була обов’язковою, дослiдниця пише без фальшу й без натяжок пiд а iтацiйний стандарт. За умов, коли культурнi автори (такi, як Сергiй Єфремов, Павло Зайцев, Василь Барка) були забороненi або недоступнi, читачевi залишалося «шевченкознавство», виготовлене пiд пресом потрiйної цензури: сам заляканий автор, пильний редактор i недремний офiцiйний рецензент та цензор...
То вже в 1960-тi роки з’явилися окремi автори, якi посмiли йти в обхiд цензури. Редактор, бувало, повертає рукопис: «Ти ж дай нам якiсь iдейнi акценти – про iнтернацiоналiзм, антирелiгiйнi мотиви». «Та не було в нього навiть такої “антирелiгiйности”, як у європейських релiгiйних дiячiв-реформаторiв», – намагаєшся пояснити. – «Ет, хто про це знає. А нам потрiбно хоч якусь цитату вiдповiдно повернути: слiд посилити iдейно-виховний момент, щоб не чiплялись».
То ще дiялог, по сутi, лiберального характеру. І автор, i редактор розумiють, що все одно iдейнi акценти мусять бути, тому що без цього не надрукують. Бiльше того, саме на полi антирелiгiйних мо- тивiв не було великої боротьби з редактором, бо все одно тут нiчого не змiниш, коли стандарт загальнообов’язковий. Змiнювати – означає виступати проти iдеологiї i проти фальсифiкацiї Шевченка...
Ось iз чого пiшла в маси фальшива версiя про «атеїзм Шевченка».
Вона вкорiнювалася через школу в мiру того, як укорiнювалася ленiнська iдеологiя i «єдино правильний» дiялектико-матерiялiстичний свiтогляд у свiдомiсть працiвникiв «iдеологiчного фронту». Пiдручники давали затвердженi «правильнi тлумачення». Вибору не було, дискусiї не допускалися.
«Село обiдране кругом», «чорнiше чорної землi блукають люде», «на всiх язиках все мовчить, бо благоденствує» – це точнi образи колгоспної України. Їх цитували скрiзь як Шевченкову критику миколаївського режиму, але нiхто не смiв сказати, що це стосується сталiнського режиму. І так само нiхто не смiв говорити «за Бога».
Така сила iдеологiчної гiпнози в умовах партiйно-чекiстського терору. Якщо десь працювала смiлива i чесна думка, то тiльки у вузькому колi, i вона не могла пiднятися на повен зрiст.
Вона не може пiднятися й досi: люди залишаються в полонi звичних уявлень i форм, тому сприймають нову iстину в маленьких дозах. Деякi розгублено розводять руками: «Колись говорили одне, а нинi – зовсiм iнше». А своєї думки у них не було анi тодi, нi тепер.
Навiть на такого велетня, як Олександер Довженко, дiяла ця гiпноза. У найважчi години життя вiн записує у своєму щоденнику за 2.01.1946 p.:
«Я почав молитися Богу. Я не молився йому 37 рокiв, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловiк. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди... Помилявся Шевченко, Франко, великi руськi мислителi. Шевченко, здається менi, через брак культури. “Немає Господа на небi”. Звiсно, нема. І Матерi Божої нема. Вiн не iснує. Вiн є. Але його нема. І став я думати, що страшно i вбого на свiтi, коли його нема, як от зараз, наприклад».
У Довженка, пiсля таких 37 рокiв – совкове розумiння Шевченка! Важко повiрити. Але ж Довженко був спiвавтором соцкультури, у якiй згасав Шевченкiв дiямант... Послухаймо Довженка в iншу мить духовного спалаху: «“Кобзаря” цитувати трудно. Вiн нагадує менi огненну пiч, iз якої обережно вихоплюють угольки i, перекидаючи їх мiж пальцями, прикурюють».
Отак i вiн процитував вихоплену i вже погашену вуглину, забувши, як вона свiтиться у поемi «Сон». Там Шевченко, навпаки, докоряє Боговi за те, що той занадто високо на небi. В iмперському содомi його забули.
«Нехай, – каже, – Може, так i треба». Так i треба! бо немає Господа на небi! – спалахує поет.
Та це ж типовий вигук релiгiйного селянина,
який у такiй формi викликає громи небеснi!
Таки справдi, «Кобзаря» важко цитувати.
Але його занадто легко цитують...
Вихоплюють слова, пiвречення, якi в контекстi мають зовсiм iнший
