змiст! Мiж розумними людьми не заведено хапатися за слово, коли думка ясна.
У побожному народi кажуть: «Не гнiвiть Бога», «Не нарiкайте на Бога», «Не спокушайте Бога».
Видно, цей грiх дуже поширений. Доводить до грiха гнiв, велика пристрасть i вiдчай. Коли дрiбний чоловiк через особистi невдачi гнiвить Бога, то його зупиняють. Та коли чоловiк признається, що вiн, приголомшений неправдою i безкарнiстю зла, не може вiдчути i побачити Бога в безбожному свiтi, то всi мовчать, задумавшись: адже кожен має подiбний грiх.
То не грiх гординi чи ображеного самолюбства – то грiх захмареної, пригнiченої душi. А коли поет пише про долю народу й дорiкає Боговi:
Та, може, радишся з панами,
Як править миром!
то всi розумiють, що це не питання, а гаряче слово.
А коли поет у пристрасному спалаху кидає:
Так i треба! бо немає
Господа на небi!
– то всi розумiють, що це не логiчний постулат «нема Бога», а виклик мовчазному Боговi: якщо нема кари на тих, що правдою торгують i Господа знева- жають, то виходить так, наче Бога нема.
Іншi кажуть: «Я не можу збагнути, чому Бог усе те терпить!» – це те саме, але зрозумiлiше. Такi пи- тання й апеляцiї до Бога лунають тисячолiттями, їх ставлять люди вiруючi – i що бiльше вiруючi, тим бiльше цi питання їх мучать.
Але людина безбожна завжди радiє, коли почує будь-якi нарiкання на Бога вiд «праведника». Ось, мовляв, навiть побожний пiдтверджує.
Та побожний не це пiдтверджує. Вiн, за Шевченком, повторює:
Молiтесь Боговi одному, Молiтесь правдi на землi, А бiльше на землi нiкому Не поклонiтесь.
Можна розгорнути Бiблiю i в роздiлi «Псалми» знайти такi мотиви: у жорстокому свiтi спiвець Псалмiв покладається на помiч Божу. Але час вiд часу вриваються у його спiв грiшнi мотиви смутку й вiдчаю, що переходять у докори («ти нас нашим сусiдам вiддав на зневагу») i навiть iдуть далi: «Прокинься ж, – для чого ти, Господи, спиш!» (Псалом 43). «Коли опочити ляжеш, Боже утомлений», – це одна з Шевченкових варiяцiй на цю тему.
Та коли Шевченко переспiвує 52 Псалом «Рече безумець», то вiн iз такими абсолютними акцента- ми судить безбожництво, що питання про його позицiю не виникає:
Пребезумний в серцi скаже,
Що Бога немає,
В беззаконiї мерзiє...
Часто в лiтературi, згадавши про актуальнi натяки в «Неофiтах», обминають наскрiзну iдею цього твору – мотив християнського всепрощення. Зате акцентують iз притиском заклик до боротьби в «Юродивому», написаному в той самий час. Що й казати, мотив шевченкiвський.
Навiть бiльше: його постiйне марення про людину активного опору, про козака серед свинопасiв. Але чи такий уже антихристиянський той мотив, де «святий лицар» «сатрапа в морду затопив, та ще й у церквi»?
Згадаймо євангельське вигнання мiняйлiв iз храму: там Христос у храмi вдається до активної непримиренности щодо зневажання святинi – як той, хто має моральне право в домi Отця свого.
Мотиви козацької активности, чи, як їх називали, «революцiйнi мотиви», у Шевченка дуже часто є варiяцiєю на тему вигнання мiняйлiв iз храму. Така активнiсть входить у християнську етику навiть як обов’язок, бо вона випливає iз дiяльної любови. Шевченкова проповiдь опору насильству й пiдступам розтлителiв також має характер активного гуманiзму, що дiє за принципом природного самозахисту:
Убий гадюку, покусає!
Убий, i Бог не покарає!
Шевченкове неприйняття єлейного фарисейства також дуже нагадує євангельське неприйняття. Адже найпершi вороги Христовi були фарисеї-«одновiрцi». Чи може бути випадковою Шевченкова iнвектива проти своїх – «одновiрцiв», «однодумцiв» i «шанувальникiв» усiх часiв?
Не вам, в мережанiй лiвреї,
Донощики i фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш?
Це, по сутi, повторення мотивiв
Послання до землякiв...
Звернiмо увагу, що Шевченковi скрiзь потрiбна ле алiзацiя опору. Вiн скрiзь питає Божого благословення. Гайдамаки виходять на праведну вiйну пiсля освячення ножiв у Чигиринi:
«Молiтесь, братiя, молiтесь! – Так благочинний начина. – Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того свiту, Не дасть святого розпинать. А ви Україну ховайте:
Не дайте матерi, не дайте
В руках у ката пропадать.
Іменем Бога благословляє поет на боротьбу за
волю й народи Кавказу:Борiтеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда...
Зрештою, кожен твiр Шевченка iде в рiчищi української християнської традицiї, якщо розумiти її як рiчище широке, що об’єднує течiї i православнi, i протестантськi.
Фiлософiя деїзму тлумачить земну iсторiю без втручання в неї Творця свiту. Але мало хто може втриматися на таких незворушних висотах... Уже в Книзi Псалмiв закладено подвiйне уявлення про Бога. З одного боку – це скеля, вiчний прихисток для вiчної душi й опора для збентеженого духу, який тягнеться до правди. З iншого боку, автор «Псалмiв» усiма силами прагне залучити Бога до своєї боротьби з ворогами. Часом навiть пригадується «Енеїда» чи «Ілiяда» – де кожен герой має свого бога-покровителя i домагається вiд нього активної участи в боротьбi на своєму боцi.
Ця подвiйнiсть є слабкiстю усiх синiв землi, – синiв людських: вони хочуть бачити в Боговi останню цiль i останнiй
