Метафізика в українській поезії ХVІІ століття: Іван Величковський - Page 2

в честь многа

В пятнадесяти лΔтех родившая Бога». Час 16.

Час єст шестнадесятый: «Радуйся, превзятых Десять небес вышшая и шестокрылатых».

[...]
Час́ 21.
Час́ єст двад́ есят пер́ вый: «Рад́ уй и лишше

Дажд зрΔти нам рай́ от лΔт двадесят и вышше». [...]

Час́ 24.
Час́ двад́ есят четвер́ тый: [«Радуй]ся, бо сыну

Двад́ есят чтыри стар́ ц[и честь воз]дают выну».

Задум Божий реалiзується спочатку через Матiр. Дiва народжує людям Сина Божого, який «єст сугуб єством» (має сутнiсть, рiвну сутностi Бога) i водночас називається Сином Людським. «О диво!» – вигукує автор поезiї з цього приводу. Небесний потiк заторкнув тiльки Матiр i групу обраних. Вiн ще не помiж людей. Однак у другiй частинi поряд iз Матiр’ю постає Син. Бог утiлений приходить до людей:

Полузе арик...

Час́ 1.
Днев́ ный.
Час́ гласит́ пер́ вый: «Рад́ уйся, начало,

Чудес́ Христовых всΔх, жиз́ ны зачал́ о». [...]

Час́ 5.
Час́ гласит́ пят́ ый: «Рад́ уйся отсюд́ у:

Сын пятма хлΔбы кормил́ мноѓ о люд́ у». [...]

Час́ 8.
Час́ гласит́ ос́ мый: «Рад́ уйся в честь гор́ ну,

Сын по днєх ос́ мых пройде двéр затвор́ ну». [...]

Час́ 10.
Час́ єст дес́ ятый: «Рад́ уйся, врежден́ ных

Сын твой́ очистил́ дес́ ять прокажен́ ных». [...]

Час́ 12.
Дван́ ад́ есятый час́ : «Рад́ уйся, сущ́ а,

З дванад́ есяти звΔзд вΔнéц имуща».Кожну годину супроводить рефрен «радуйся», але величається ним саме та, що має «вiнець iз дванадцяти зiрок», тобто небесну корону (число дванадцять означає повноту). Години нагадують нами- стини вервицi, кожна з яких символiзує розмiрковування над тiєю чи тiєю рисою Марiї або ж над якимось – визначальним для нас, людей, – епiзодом з її земного життя. Це характер молитви-медитацiї (у захiдному християнствi за цим принципом побудованi, наприклад, молитви «Розарiю»). Нанизуючи основнi подiї вiд сотворення свiту i «прелщення Єви» до народження Ісуса та його жертви на хрестi, автор охоплює у творi всю iсторiю спасiння людства, здiйснену Сином за участю Дiви Марiї.Час́ 1.

Нощ́ ный.
Час́ гласит́ пер́ вый: «Рад́ уйся, єдин́ а

В тмΔ мiра сего́ свΔт рождшая сына». [...]

Час́ 4.
Чаć єст четвертый: «Радуйся, четыры

Освятившая стихiя без мΔры». [...]

Час́ 6.
Час́ гласит́ шес́ тый: «Рад́ уйся, от лестiй

Спас́ шая Єв̈ ву, прелщен́ ну в час́ шес́ тый». Час́ 7.

Час́ гласит́ седмый: «Рад́ уйся, священ́ ных Сын твой́ сед́ м таи́ н даде́ нам спасенных».

[...]
Час́ 9.
Час́ єст девят́ ый: «Рад́ уйся, бо жер́ тва

Девяти́тел́ цовтвоимагнцеммер́ тва». [...]

У православнiй i католицькiй церковних традицiях iснують так званi лiтургiї годин – щоденнi читання, якi вiдповiдають ритмовi лiтургiйного року. Вони мають циклiчний характер i передбачають медитативну зануренiсть у сакральну таємницю того, хто молиться. Розмiрковуючи над текстами читань, людина живе у ритмi лiтургiйного року, який допомагає їй протистояти хаотичностi та мiнливостi земної екзистенцiї.

Час́ 12.

Час́ дважды шес́ тый: «Рад́ уйся, Спаситель

В дванадесяти лΔтєх бысть учитель».Прикметно, що «деннi» години показують Сина помiж людей, а «нiчнi» – наодинцi iз собою, в його внутрiшнiй Божiй сутностi («маючи дванадцять рокiв, був учителем мудрих», володiє «сiмома сакральними таїнствами» тощо). «Деннi» години являють нам переважно видимi, скерованi на конкретних людей дiї Ісуса та його Матерi, натомiсть години «нiчнi» пов’язанi з сакральними таємницями, жертвою, «освяченням чотирьох стихiй» тощо.
У третiй частинi твору, як зазначалося, духовний потiк торкається людства, тож виникає альтернатива – приймати його людинi чи нi. І тiльки розумiння мiнливостi й нетривалостi всього, що пов’язане iз земним перебуванням, може допомогти зробити адекватний вибiр:

Минуты всΔx Общыє

Минет́ младенчество.

Минет́ отроч́ ество.

Минет́ юнош́ ество.

Минет́ муж́ ество.

Минет́ стар́ чество. [...]

людини дiє один буттєвий принцип – тривання в часi, а проходження рiзних етапiв розвитку має на- ближати душу до досконалостi.

Далi з висоти онтогенезу, з позицiї людства Іван Величковський спускається у глибини людської душi. Людина має пройти крiзь пекельний вогонь життя, очиститися цим вогнем, аби спромогтися осягнути вiчнiсть. Вибiр конкретної душi постає як боротьба з власними слабкостями та спокусою дочасних переваг:

Минуты злых́

Минет́в[есна]́. Минет́ [лΔто]. Минет́ [осΔ]нь. Минет́ зима.́Минут всΔ лΔта. Минут́ всΔ времена.́А над все́ минет́ час́ зай́ зрость. ненав́ исть. телесная крапокаян́ iя. Вражає єднiсть метафiзичного досвiду представникiв рiзних культур i епох. На суголоснi думки, якi розкривають дiалектику буття, натрапляємо у творi нобелiвського лауреата Томаса Стернза Елiота «Чотири квартети», який завершує багаторiчнi фiлософськi шукання англо-американського поета i

и проч́ ая безмислителя ХХ ст.:

Будiвлi i живуть, i помирають: час на мурування,
Час жити й час плодитись; час i вiтровi
Розхитанi вiконницi трощити. [...]
В моїм початку – мiй кiнець...
У передмовi до зазначеного видання Соломiя Павличко зауважила, що «за iнтерпретуванням його (Елiота. – О.Я.) поезiї йде дискусiя не лише про метафiзику iдей», а й «про сучаснiсть його давнiх прозрiнь».

У текстi Івана Величковського, де йдеться про земний вимiр, вiдчуття часу загострюється. Тут над усiм панує час. Вiн – повноправний володар. І якщо вчасно не збагнути єдину справжню мету земної мандрiвки, то час вiдбере навiть даний людинi шанс на спасiння: «А над все минет час покаянiя». Це вказiвка на альтернативу смертi, на вiчне життя як онтологiчний факт, адже навернення людини можливе лише на землi.

У цих загальних «Минутах» перед поглядом читача проходить онтогенез людства. Щодо людства i

Нашед́ ши бо смерть, вся́ сiя погуб́ ит.

Смерть розкривається як функцiя виховання душi. Смерть увiходить у фiлогенез людини, вона весь час присутня в її думках i контролює прагнення. Загалом у добу Бароко, а особливо в Українi перiоду Руїни, тема смертi була особливо актуальна в рiзних мистецьких формах. Саме смерть стає епiцентром тогочасної дiйсностi. З’являється потреба фiлософськи оцiнити ту руйнацiю, яка стала невiд’ємною частиною людської екзистенцiї, зокрема у ХVІІ ст.

На думку Івана Величковського, смерть сама по собi не є злом. Вона – такий же елемент буття, як i народження, дозрiвання чи вiддавання плодiв. Вона є лише однiєю з частин цiлостi, i саме через метафiзичну єднiсть законiв буття смерть неминуча. Отже, якщо сприймати її як перехiд, як мiст помiж двома свiтами людського буття – дочасним та вiчним, то думка про неї лiкуватиме i заспокоюватиме:

Минуты доб́ рых

Минут́ хороб́ ы. Минут́ преслΔдован́ я. Минут́ мучен́ iя. Минут́ бΔды.
[...]

Минет́сота.́
Минет́
[...]
Минут́
ства.
Минут́
численная суєт́ ная. [...]

слав́ а.
бога[́ т]ство. чес́ ть.
пом́ па.
гор́ дость.

служ́ бы. друж́ бы. утΔхи.
хит́ рость. ошукан́ ство.

сил́ а. 

Минут́ ран́ ы.
Минут́ наруган́ iя.
[...]
Минет́ убоз́ ство.
Минет́ калΔцство.
Минет́ слΔпота.́
Минет нΔмота.
Минет хромота.
Минут́ труд́ ы, невчас́ ы, невпокои́ . Минет́ всяќ оє злоє́ .

І наприкiнцi – есхатологiчна правда:

ДвΔ страш́ ныє минут́ ы

Мов́ ит бо вΔм Господь: «Небо и земля́Мим́ о идут́ ».

Метафiзичний закон фiнальностi всього створеного вказує на християнське розумiння свiтобудови. Враження вiд метафiзичних iнтенцiй Івана Величковського посилюються при порiвняннi їх iз метафiзикою буттєвого кола, яку подає Томас Стернз Елiот у роздiлi «Іст Коукер» («Чотири квартети»): 

Опiвночi улiтку вчуєш музику
Сопiлки вбогої та звук малого бубна,
Уздрiти зможеш танець навкруг вогнища,

Там чоловiк iз жiнкою, поєднанi,
У танцi виступають – це заручини,
Достойне i таке доречне таїнство.
Ідуть по двоє, нерозривно злученi,
Тримаючи за руки одне одного, –
Це згоди знак. За кругом круг при вогнищi,

Стрибають через полум’я, йдуть колами
З сiльською урочистiстю чи з усмiхом;

Здiймають важкi ноги у незграбному взуттi,

Землянi ноги й глинястi, що ними землю б’ють,

Веселощi людей, якi давно в землi, –
Пожива для зерна. Ритмiчно тупають,

Додержуються ритму в своїм танцi,
Немов у плинi власного життя й змiн року:
Час рокових одмiн i час сузiр’їв,
Час урожайних жнив i час доїння,
Час поєднання чоловiка й жiнки,
Час парування звiрiв. Ноги – вгору й вниз.
Час їжi та пиття. Послiду й смертi.

Свiтанок яскравiшає, i день новий
Готується до спеки й тишi.
[...] Я тут,
Чи там, а чи деiнде. У моїм початку...

«Зе ар цΔлый и полузе арик...» Івана Величковського – це есхатологiчна поема, в якiй метафiзичний план зашифровано у структурi як «три свiти», а в змiстi як «п’ять свiтiв». Заради двох свiтiв, в яких перетинається «Боже» й «моє», «Бог» i «Я», iснує все. Християнський персоналiзм поета не йде далi. Вiн зупиняється на рiвнi мiстичного переживання унiверсальностi свiту й не торкається суперечностей конкретного серця людини, понiвеченого логiчними парадоксами, як це бачимо, наприклад, у польських поетiв-метафiзикiв барокової доби. Головною у творi Івана Величковського є не особа, що споглядає Бога, а Бог, який переживається особою. Можливо, на цьому позначилися тодiшнi iсторичнi обставини в Українi, а також вплив православ’я, яке традицiйно не акцентувало на особистiсному чинниковi в людинi, ставило загальне понад осiбним.

Розглянута поема Івана Величковського має право на особливий статус в iсторiї лiтератури, оскiльки в нiй чи не вперше на українському рунтi представлено в образах повноту вiдчуття й розумiння унiверсуму в його структурнiй збалансованостi помiж духовним i матерiальним свiтом й послiдовно простежено християнську концепцiю людини в етичному та гносеологiчному планах її буття. Пiд етикою розумiємо iєрархiю цiнностей, а пiд гносеологiєю – пiзнання цiєї iєрархiї. Момент iєрархiї засвiдчує iстот- нi впливи схоластики на творчiсть українського православного священика Івана Величковського, який винiс таку свiдомiсть iз Києво-Могилянської академiї. Особливостi ж схоластичного розумiння iєрархiї цiнностей полягають у тому, що всi рiвнi й елементи унiверсуму однаково важливi, оскiльки всi вони створенi Богом. Нижчi елементи природи не є гiршими чи менш важливими, вони послiдовно пiдпорядкованi вищим в iєрархiї елементам буття, позаяк a pri- ori їм надано рiзної функцiйностi. Функцiйна єднiсть усiх рiвнiв закладена в самому принципi iєрархiї, що є основою класичного томiзму й зберiгалася в рене- сансному, пiзньому томiзмi могилянської доби. Ав- торська художньо-образна модель свiту, яка через об- рази Христа й Дiви Марiї поєднує духовне з ма- терiальним, є творчим вираженням цього принципу.

Матiр Божа та її материнська любов у Івана Величковського гармонiзують духовний i матерiальний свiт. Особистiсну контемпляцiю автора твору можна окреслити формулою української метафiзичної поезiї – «Бог» i «Я», де увагу сконцентровано не на особi, яка споглядає Бога, а на Боговi, який переживається особою. Принцип переживання Бога людиною в Івана Величковського вказує на впливи схiднохристиянської мiстики, тодi як споглядання Бога у схоластичнiй традицiї пов’язане з iнтроверсiєю як рацiональним процесом.

Метафiзичну творчiсть Івана Величковського можна квалiфiкувати як зразок схiдноукраїнської православної художньої ментальностi. Характернi для такої поетики епiчнiсть, риторичнiсть, дидак- тизм iстотно доповненi антропологiчним спрямуванням творчої думки, яке прийшло iз Заходу. Це, власне, i сформувало український православний персоналiзм ХVІІ ст. Вiдтак у випадку Івана Велич- ковського можна говорити про певний свiтоглядний синтез. Його художнє втiлення у творi «Зе ар цΔлый и полузе арик...» засвiдчує вiдкритiсть української елiти ХVІІ ст. щодо захiдноєвропейської культури.

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.