Оксана Забужко "Казка про калинову сопілку" - Page 5

колись заговорити, — дівчинці перехопило дух, мов вибило, як із переповненого бутля, корок: якась сила леготом ішла від землі, інша вступала в тіло й текла по ньому вгору, піднімаючи волосся, і здавалося, ще мить — і вона знесеться в повітря й попливе, як бувало в снах, над залитими місяцем садами, — од повітки одділилася бриласта тінь і посунула до неї: батько, втямила вона, разом спускаючись духом, мов ухнувши вділ, тільки золоті мурашки побігли по тілу, — ти чого тут стоїш, спитав Василь, — тату, вихопилося з неї, аж він зашпортнувся, мов об віщось перечепившись, — тату, що то таке на місяці темніється?… А, — сказав Василь, — то брат брата підняв на вила, два брати було, Каїн і Авель, от Бог їх і поставив угорі над землею, щоб люди бачили й не забували гріха, а ти йди спати. І сіпнуся пильніше придивилася темнавим патьокам на срібному місячному моді — й справді вгледіла дві невеличкі, мов далеко серед поля, людські постаті, одна трохи над другою, обидві якось чудно розчепірені, і між ними навскоси, тонким просмужком — рівчак, а чи жолобок, — акурат тому горішньому на рівні грудей… А чому він його підняв на вила, спитала іде вона, хоч насправді їй хотілося спитати дещо інше — а саме, як може Бог вічно тримати їх там, на місяці, надто того, на вилах, — чи ж йому не болить? Чому їх не розрізнено — от яке питання їй невиразно дошкуляло: якщо їх виставлено там на кару, то чому обох скарано однаково?… Йди спати, кинув Василь, хрипко й суворо, як до дорослої, і вона зрозуміла — радше чуттям, ніж дитячою тямою, — що він не має їй більше чого сказати. Десь під ту пору вона саме почала гарнішати, і то якось стрімголов, — завчасу, шелестіло поміж себе жіноцтво, осудливо бгаючи губи (якщо тільки не траплялась серед гурту яка щира молодиця — вдарити руками в поли: та чи не тю на вас, баби, чого се ви розкаркались, як гайворони на сніг, завидки беруть на людські діти, що свої невдатні?!), — наче з дня на день працював над нею невидимий маляр-різьбяр: почорніли й взялися саєтовим полиском брови, станула з лиця, як сніг по весні, дітвацька пухнявість — прорисувався чисто тобі парсунний лик, хоч на талярах карбуй, — змінилась постава, і хода зробилась плавкою, ніби дівчинка несла наперед себе не дедалі визивніше напинаючі сорочку груденята, а кошілку дорогих писанок на продаж, — і смолисто-кучеряве пасмо місячної познаки, зухвало вибиваючись з-під червоної бинди («жидівський чупер!» — дражнилася Оленка), виглядало на остаточний розчерк майстрового пензля — як підпис під картиною… Вже й парубки починали поцокувати язиками їй услід — це ж кому така ростеш? — а в Марїї, враз із гордістю, потроху озивалася й прибувала якась непевна тривога, ніби на місці домашнього хову квітки, яку сама садила, перло з-під землі в стовбур небачене заморське дерево, од котрого хтозна, якого плоду й чекати. Вона здогадувалася, що й сни цій дитині якісь чудні, бо вставала Ганнуся з ночі з химерним, непритомним усміхом, який носила відтак на лиці неприкритим аж до полудня, і куди не йшла з ним, усі голови поверталися в її бік, як соняшники за сонцем, усі погляди тяглися спочити на її личку, мов кожного наглило тут-таки притьмом дізнатися, що ж то такого незвичайного це дівча в собі носить, — і так, доки в них не спинилася переночувати баба-прочанка, що йшла до Києва, — хоч Бог її зна, куди вона там направду йшла, сама як палець, і чого прибилася акурат до їхньої хати, геть нічим серед вулиці не примітної, але вступила так упевнено, ніби її тут давно виглядали, — мовчкувата, аж лячно було трохи, вся в чорному, глипнула з лави на Ганнусю, що саме внесла води й заходилася топити піч, і спитала, ні сіло ні впало: підеш зі мною до монастиря, дівчино? — Та куди там їй, паніматко, на прощу ходити, хай-но підросте ще, обізвалась Марія дивно знесмілено, чогось нітячись цієі баби з глибоко запалими, наче вуглиною обведеними, наче мало ім було власної колодязної чорноти, очима, — а я й не кажу — на прощу, прогула та, як у дзвін ударила, і Марїї запаморочилося в голові — здалося, ніби прочанка побільшала зростом, аж під образи сягаючи головою, — я кажу — до монастиря, вашій дочці, жінко добра, в черниці треба, бо не вам нею тішитись! — Марія стенула плечима, намагаючись прогнати раптовий холод під ложечкою, а вголос сказала примирливо: вже ж, звісне діло, дочки — чужа радість, — і додала нащось, може, несамохіть прагнучи одвести якесь лиховісне пророцтво, сікачем занесене над старшою: а в мене їх дві! — прочанка помовчала, наче


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.