Оксана Забужко "Казка про калинову сопілку" - Page 2

найголовнішого, того, що тільки Богові про тебе звісно і що вкінці, хоч-не-хоч, муситимеш забрати з собою в могилу, а тому що в житті не вчини, не втечеш кривого суду: ніхто-бо не знає, що направду попихало тебе до дїї, а чого не знається, те зазвичай витлумачується на зле, і це й є той первородний гріх, який усі ми на собі волічемо від праотця Адама, — тож коли дівчинку з місяцем на лобі питали на вулиці сусіди: «Ти чия така пишна?» — то, далебі, не на те, аби почути простосерде дітвацьке: «Мами Марїї», — відповідь, по правді, теж незвичайну й неподобну, так пристало б відказувати, якби з Марїї була вдовиця, чи покритка, чи принаймні хоч козачка, чиї діти бозна-відколи батька на очі не бачили, а не мужня жона за таким, як і всі, гречкосієм, котрий прецінь не дядьком же тій чудній дитині доводиться, що воно його й не згадає, — тільки коли яка надто вже до-скоцька-допитацька молодичка й далі солодко сокотала, з неприхованою втіхою мусуючи ядучий натяк, мовляв, а тато ж твій де? — то мала відтинала: «Вдома», — бликнувши спідлоба вишневими очиськами так, що бесідниці відбивало всяку-будь охоту напучувати далі, як би слід було, — адже ж на те й заводилася ціла та балачка, аби дати дитині знати (скоро вже вдома тим не потрудилися!), що — негаразд, негоже бути такою пишною: оханути вчасно, покіль іще мале, бо потім пізно буде, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю, ну та Господь із ним, зрештою, людоньки, кожен із нас має свої діти, свої клопоти, тож живіть собі як самі здорові знаєте, тільки не кажіть потім, що вас не попереджали…

Розуміється, якби десь узявся хтось охочий оповісти раз усім отим кумасям, яка печія точила роками Марїїне серце, перетворюючи його на ят-рючу, навіть і сном непогасиму пустку, що волала втишення, наче випалена земля води у спеку, вони б не завагалися всмак поспівчувати, і навіть щиро, а відтак і до дитини либонь що поодм'якали б, — ну але де б той хтось узявся, Марія носила свої все ще гарні вуста зашпиляними, від чого вони потроху тоншали, а в хаті й коло хати в неї завжди був лад — не присікаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марія віддалася — з досади, чисто з серця і ні з чого більш, просто, отак як стояла, впалила була свому батькові межи очі, коли свати обтрушували в сінях перший сніг, — зима того року впала рання, акурат на Покрову, гулко, весело й страшно бухали в долівку, під збуджений гук голосів, новопідкуті чоловічі чоботи, і на звук цієі особливої, ох як же пам'ятної їй шамотні цим разом пекучо стисло всередині, та так уже довіку й не розтискало, бо, замість сльозами прорвати, з Марїї вихопилося, з самого глибу її на батька тяжкої кривди, як пужалном навідлі ляснуло: «Що, й за цього не віддасте?» — це вона вперше до нього обізвалася звідтоді, як тим, минулим сватам, жданим і обмареним, слуханим під звук не мертвий, а живий — гулко, весело й страшно бухаючого серця, «звір наш та пішов у двір ваш, а з двору в хату, та й сів у кімнату», — старий сказав, помовчавши, що — люди вони нетутешні, йдуть здалеку, то, може, вип'ють по чарці? — і тут вона справді закричала звіром, чиїсь руки (що потім виявилися її власними) затулили їй рота, і світ довкола неї і в ній обвалився, як крокви в обнятому пожежею домі, і з того пожарища тільки ось це, запечене й затяте, й могло заціліти — що, й за цього не віддасте? — сліпим од болю викликом на герць: якщо не за тим, одним-єдиним («дурна ти, дівко, за таким паливодою весь вік би сльозами вмивалася, колись іще дякувать будеш, як до розуму дійдеш», — а в ній, навсупір усім тим намовам, водно дзвеніло розпачливо з пісні, бо своїх слів не було вже: «ой піду я не берегом — лугом, та зустрінусь з не-судженим другом», один лиш раз по тому сватанню вони потім і зійшлись іще тайкома, а назавтра по тому він щез із села, подався десь галасвіта, назавжди вистудивши за собою простір, — «бувай здоров, несуджений друже, любилися ми з тобою дуже», — дурна ти, дівко, ой дурна…), — якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, — як мискою об долівку, розіб'ється — чорт із ним, заціліє — забирайте собі, бо мені вже однаково, — старий здвигнув плечима, як усі чоловіки, не надто добираючи мови жіноцького герцю, де панують якісь відмінні, хитро-заплутані, не продерешся, способи важити життям, так що ліпше зразу пустити такий виклик повз вуха:


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.