Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії Попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному Зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду", тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією з найнапруженіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор"). У нашому суспільстві цікавість до риторики прокидається знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зробити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем ідвищили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство поступово починає переймати західний досвід вивчення класичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).
Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі. Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д.Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги. Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації. Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика. Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику − неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р.Варт, X. Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класичною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається відомий підручник Ж. Дюбуа та ін.). По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є: вивчення засобів оптимальної побудови тексту; функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення; стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяється практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо. Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте Українське ораторство XIX—XX ст. Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину. Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська. У східній Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова". Але пробудження національної самосвідомості та політичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола". Насьогодні, крім теоретичного аспекту, риторика має ще й важливе практичне спрямування. Жодна сфера суспільно-політичного життя не може обійтися без надбань цієї давньої науки. Наприклад, аби продати товар, рекламодавець мусить заохотити покупця, переконати його купити. Для цього важливими є знання не лише з психології, а й з риторики такою. Засоби масової інформації однією з важливих своїх функцій мають функцію переконання та впливу. І знову ж без надбань ораторського мистецтва тут не обійтися. Ну й чи не найбільш вагомого впливу риторики зазнає політика. 2. Риторика як наука (предмет, об’єкт, завдання).
Діяльність багатьох професій просто немислима без ґрунтовних знань принципів і правил ораторського мистецтва. Для нас публічна мова – найголовніша зброя. Ораторство – найсильніший важіль культури.
Ораторське мистецтво стало визначним суспільним явищем, що досягнуло високого рівня ще в стародавньому світі: Єгипті, Ассірії, Китаї. Однак саме Давня Греція визнається батьківщиною красномовства, де почала складатись його теорія.
Красномовство досягло значної досконалості завдяки софістам, які вміли майстерно вести суперечку, відзначались кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак софістична система суджень склалась як система продуманого використання в полеміці неправильних доказів. Не випадково найбільш відомим постулатом софістики був вислів найвидатнішого із софістів – політичного діяча Протагора: „Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному”.
Риторика (грец. – наука про ораторське мистецтво) у широкому значенні так називають художню прозу взагалі; іронічно – про красиві, але малозмістовні слова. Риторика складається з 5 частин: знаходження матеріалу, розташування його, словесне вираження (вчення про три стилі: високий, середній і низький, і про три засоби підвищення стилів: добір слів, поєднання слів і стилістичні фігури), запам’ятовування і вимовляння.
Метою риторики є навчитися раціональної мовленнєвої поведінки в різних ситуаціях.
Завданням є:
- ознайомлення з основними поняттями риторики;
- розглянути найважливіші відомості з історії укр. та світової історії;
- розглянути основні напрямки сучасної теорії і практики ділової комунікації;
- розгляд професійно значущих форми ділового спілкування;
- сформулювати мовленнєві вміння, відбирати і опрацьовувати ділову інформацію з врахуванням риторики;
- навчитися обгрунтовувати висунуті положення, вміння публічно виступати, відстоювати свою точку зору, переконливо впливати на слухачів та аудиторію;
- підвищити мовну культуру та мовленнєву компетентність.
