Саме по собі ораторське мистецтво почало розвиватися ще в Давньому світі, що, по суті, було спровокавано вимогами часу та розвитком суспільно-політичних відносин; однак риторика як наука сформувалася значно пізніше, ближче до ХІХ ст.
3. Виражальні засоби риторики та їхні функції (порівняння, метафора, протиставлення, парадокс, цитування, заклик, гіпербола, риторичні запитання, оклики)
У риториці існують так звані фігури – особливі зафіксовані стилістичні звороти мови, що застосовуються для посилення експресивності (виразності) висловлювання, наприклад, анафора (єдинопочаток), епіфора (повторення), рими, асонанси і консонанси, симплока (сплетіння єдинопочатку і єдинозакінчення), ампліфікація (збільшування, прикрашування), антитеза, паралелізми, градація (посилення), інверсія (перестановка порядку слів) і замовчування. З цією метою застосовують і тропи (переносне значення слів), а також незвичні словопоєднання, звороти мови, що виходять за рамки мовної норми; солецизми (неправильні звороти).
Основним матеріалом оратора є не звук, а слово. Грамотна, чиста мова одразу створює враження освіченості, інтелігентності.
Оратор як носій культури мусить спиратися передусім на літературну мову, нормовану правилами граматики.
Найпоширеніші мовні помилки, яких слід уникати ораторові:
1. Невірний наголос. Іноді від наголосу може залежати і семантика (значення) слова.
2. Неправильна вимова окремих звуків.
3. Неправильне вживання слів за семантикою (значенням).
Оскільки основною одиницею мови є слово, то лексику з цього погляду можна поділити на два типи:
1) слова з прямим значенням (так звана автологічна лексика);
2) слова з переносним значенням (так звані тропи).
Основу всякого тексту складають слова з прямим, автологічним значенням. Проте існує велика група слів, що, маючи пряме, автологічне значення, водночас виходить за рамки літературної норми. Це − просторіччя, канцеляризми, діалектизми, жаргонізми, неологізми, архаїзми, варваризми, солецизми.
4. Невміння розрізняти окремі морфеми у слові (наприклад, префікси).
5. Вживання дієслова-зв’язки „буде” (майбутній час) в контексті теперішнього часу.
6. Вживання зв’язки „це” перед словами „який”, „котрий”, „коли”, „де”.
7. Тавтологія − повторення однокорінних слів.
8. Використання плеоназмів (слів одного значення).
9. Слова-паразити: ну, скажімо, зрозуміло і тощо.
10. Невміння враховувати стилістичне (емоційне) забарвлення слова (фрази).
У промовах оратори можуть використовувати таку тропи: епітети, порівняння, метафори, уособлення, персоніфікації і т. ін.
Троп − вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні.
Тропи поділяють на два розряди: прості (епітет та порівняння) і складні (усі інші).
Порівняння
Порівняння − це зіставлення одного предмета з іншим на основі їх спільної ознаки; своєрідний живопис словом, спрямований на те, щоб розбудити уяву слухача (читача).
Метафора − це перенесення значення (ознаки) слова за принципом подібності, схожості. Метафора за своєю суттю є скороченим порівнянням, в якому пропущено сам об’єкт порівняння.
Уособлення − надання неживим речам або нелюдському життю людських рис.
Алегорія − зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ.
Символ − це багатозначна метафора. Головною відмінністю символу від алегорії є те, що кожна людина може розшифрувати символ по-своєму, він багатозначний.
Гіпербола − художнє перебільшення.
Риторичні звертання виражають емоційне ставлення оратора до об’єкта, його промови, причому оратори часто звертаються не тільки до людей, але й до неживих предметів або абстрактних понять.
Риторичні питання, відповідь на які вже закладено в самому питанні, і відповідь на них не потрібна. Риторичне питання може завершувати опис якоїсь ситуації чи, навпаки, передувати цьому опису.
Протиставлення − це зіставлення двох чи кількох явищ з метою показати їхню принципову відмінність один від одного.
Парадокс − це неочікуване судження, висновок, що різко розходяться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту.
Цитування − це використання чужих думок та слів у своєму висловлюванні з посиланням на джерело інформації.
Заклик − це агітування оратора за певну ідею з метою пристати на неї.
