традицiйну постать жiнки.
Особистiсно-свiтоглядна характеристика Оксани
Виховання в демократичному середовищi
Кохання до Степана, життя в Москвi
Вiдмова Степана повернутися в Україну
Вiрнiсть шлюбним обов’язкам
Сни
Марення Хвороба
Смерть
ЛІНІЯ ЖИТТЯ ОКСАНИ
Усвiдомлення свого патрiотичного обов’язку служити Українi - Любов до України, до всього свого й повага до чужого - Мрiї про щасливе майбутнє з коханим чоловiком - Несприйняття мiсцевих традицiй, звичаїв, ставлення до жiнок - Бiль через приниження рiдної землi московськими сановниками й заборону пiдтримувати контакти з рiдними i близькими - Духовна єднiсть з однодумцями, прагнення допомогти їм - Усвiдомлення власного безсилля через неможливiсть будь-якої самостiйної дiї - Уболiвання за долю рiдної землi в Українi, яка завжди була значною суспiльною силою, а не лише матiр’ю, дружиною, господинею до-му. Тому i героїню «Бояринi» Леся Українка змалювала багатою, сильною характером, освiченою молодою особою, що здатна сама захистити себе:
Не думай, нiби я пуста панянка, що тiльки має на умi забави та залицяння.
З поеми видно, що вихована на демократичних засадах Оксана – «перша братчиця в дiвочiм братствi», вона активна, дiяльна. Членкинi цього братства, пошивши корогву, таємно посилають її до Чигирина.
В образi Оксани яскраво виражена українська ментальнiсть. Це виявляється вже у сценi освiдчення Степана до дiвчини. Засоромлена палкими словами любовi й злегка затримана Степаном за руку, дiвчина гордовито заявляє, що вона не «холопка з його вотчини», й iнiцiатива в любовному побаченнi непомiтно переходить до неї. Оксана розповiдає про прихильне ставлення батькiв до юнака, розпитує про його родину, а насамкiнець обiцяє вийти ще, «як мати ляжуть спати».
Кохання до Степана, життя в Москвi.
Її кохання до Степана щире, справжнє. Вона не уявляє, яким буде її життя в чужiй сторонi, однак свої сумнiви притлумлює думками, що росiйська мова близька до української, а вiра цього народу – теж православна. Отже, психологiчного бар’єру в героїнi перед Московщиною нема:
Хiба ж то вже така чужа країна? Таж вiра там однакова, i мову я наче трохи тямлю, як говорять.
Можливо, чужий край лякав би Оксану, якби вона там опинилася сама, але з люблячим чоловiком їй нiчого не страшно. Степан сподiвається втекти вiд нелегкої московської дiйсностi в рай подружнього життя, де «в цiлiм свiтi вже нема чужини»:
От побачиш, яке ми там кубелечко зiв’ємо, Хоч i в Москвi! Нiчого ж там чужого
У нашiй хатоньцi не буде – правда?
Устами Степана авторка висловлює думку про можливiсть щасливого життя й у далекiй, непривiтнiй i чужiй Москвi.
Утiм дуже швидко її мрiї про щасливе родинне життя облiтають, як вишневий цвiт. Оксана переконується, що не так просто й легко призвичаїтися в Москвi, як їй здавалося здалеку. Безжальна дiйснiсть втручається у взаємини подружжя, якi в Українi вважалися святими й нiкому не пiдпорядковувалися. «Целовальний» обряд принижує молоду жiнку. Це вже не що iнше, на її погляд, як зазiхання на сiмейну цноту. Тому Оксану дуже гнiтять цей бруд i неслава у росiйських звичаях, те, що доводиться переступати через свої моральнi переконання.
Не минає й кiлькох днiв, як Оксана довiдується, що навiть у багатих родинах росiйськi жiнки – без- правнi, покiрнi, слухнянi, не здатнi захистити свою гiднiсть.
Вiдмова Степана повернутися в Україну.
Згодом Степан забороняє Оксанi приймати Яхненка, спiлкуватися з братом Іваном, наказує спалити листа вiд братчицi-товаришки. Оксана, вiдчуваючи духовну єднiсть з однодумцями, прагнула допомогти їм, вiддавши частину грошей зi свого посагу, бо в цьому вони мали «пильну потребу». Та знову наткнулася на Степанiв спротив. З болем вона каже чоловiковi: «Я гину, в’яну, жити так не можу!»
Як же страждає ця чиста, горда дiвчина. Доля послала їй тяжкi випробування. До глибини душi вражає Оксану приниження рiдної землi московськими сановниками. Здирства, хабарi, грубе поводження – це ще не весь перелiк тих безчинств, що їх творять вони в Українi. Оксана пропонує Степановi втiкати будь-куди вiд царя i немилого серцю чужого побуту. Але чоловiк не згоджується. Розумом i серцем вiдчуваючи рабську неволю, Оксана терпить подвiйний гнiт: i як жiнка, i як українка.
Москва вiдторгнула Оксану – вона там чужа. На цьому письменниця наголошує навiть семантикою iменi героїнi (Оксана – з грец. «чужоземка»). А Степан приречений на вiчнi мандри, безперспективнi пошуки долi в чужих краях, про що теж промовляє семантика його iменi (Степан – з грец. «коло», «вiнець»).
Вiрнiсть шлюбним обов’язкам.
Степан бачить, що дружину охоплює ностальгiя, вона сумує за Україною. Вiн пропонує їй їхати додому, повертає Оксанi присягу, сподiваючись, що в рiднiм краї вона оживе душею. Проте вона вiдмов- ляє чоловiковi, бо залишається вiрною шлюбним обов’язкам i коханню до нього, яке неможливо вирвати з її серця:
Ти думаєш, як я тепер поїду
вiд тебе геть, то не лишиться тут моя душа?
У її рiшеннi залишитися поруч iз коханим до кiнця немає й краплинки корисливостi, егоїстичного мотиву.
Зрозумiвши, що вся сила її любовi не здатна вирвати Степана з тенет неволi, утративши надiю на вiльне життя, на поновлення зв’язкiв iз рiдним краєм, Оксана повiльно, як свiчка, згасає.
Та остаточно зламали Оксану не умови життя
