З історії української військової лексики

В українськiй минувшинi є багато забутих сторiнок. Насамперед вони стосуються тих аспектiв людської життєдiяльностi, якi розгортаються не на паперi. Українськiй вiйськовiй лексицi тут пощастило чи не найменше, оскiльки вона практично зовсiм не була зафiксована: стара українська книжнiсть переважно орiєнтувалася на церковно-релiгiйну проблематику. Уже згадуванi iсторичнi обставини призвели до того, що спецiальна вiйськова лексика, вживана вояками українських збройних формацiй ХХ ст., тепер практично невiдома, про давнiшi часи годi й говорити. Нинi ми зi спецiальної довiдкової лiтератури можемо дiстати докладнi вiдомостi про органiзацiю вiйськової справи, спосiб ведення бойових дiй, рiзноманiття видiв зброї та її застосування у давнiх еллiнiв чи римлян – i все це зi знанням автентичної термiнологiї. Натомiсть про вiйськову лексику, наприклад, козакiв ми не знаємо майже нiчого, хоча за своє понад трьохсотлiтнє iснування ця збройна формацiя українського народу, безперечно, її виробила. В сучаснiй українськiй мовi того перiоду сягають кiлька iсторизмiв (лук, мушкет, самопал, спис, шабля), якi й не є власне козацькою лексикою. Назви козацьких регалiй (клейнодiв) типу булава, бунчук, литаври, пiрнач тощо теж належать добi взагалi, нинi це так само iсторизми. У новiтнiй час були спроби вiдродити деякi слова козацьких часiв, надавши їм значення вiйськових термiнiв, наприклад, номенклатури вiйськових звань типу козак, булавний, бунчужний, сотник, курiнний, осавул, отаман тощо або вiйськових бойових одиниць типу сотня, курiнь, але, мабуть, мiра їхньої архаїчностi була такою, що цi зусилля вiдродження виявилися безрезультатними.

Архаїзацiя лексики – цiлком нормальне явище в еволюцiї будь-якої мови, але той факт, що органiчний суспiльний розвиток в Українi не раз перепинявся зовнiшнiми чинниками, ще довго породжуватиме своєрiдний консервацiйний синдром в Українi, адже завжди здаватиметься, що за їхньої вiдсутностi український моворозвиток був би iншим. Саме цим синдромом пояснюються архаїзуючi реставрацiйно-вiдродженськi намiри. Будь-яке явище у сферi мовної поведiнки варте мовознавчого аналiзу, але не зверхнього таврування. Безперечно, за умови нормального, неперервного розвитку української, наприклад вiйськової, лексики не одне слово, яке сучасна мовосвiдомiсть сприймає як безнадiйно архаїчне, могло бути цiлком уживаним; можливо, зi змiною семантики, пристосованої до новочасних реалiй. Досить порiвняти, скажiмо, семантичну еволюцiю рос. стража (старосл. за походженням), що досi залишається вiйськовим термiном у росiйськiй мовi, та первiсно семантично тотожне укр. сторожа (схiдносл. за походженням), яке не тiльки втратило характер вiйськового термiна, а й узагалi архаїзувалося. Можливо, ще показовiша iсторiя слова старшина (первiсне значення «начальник, керiвник») в обох мовах: якщо семантично ближче й логiчнiше значення укр. «офiцер» уважають за застарiле, то семантично досить довiльне рос. «вiйськове звання старшого сержантського складу» вживають не тiльки в росiйськiй мовi, а й перенесли звiдти в мову українську – процес штучний, але через використання слова непомiтний i, мабуть, неусвiдомлюваний. Рiзниця в наслiдках має одну-єдину причину: вiльний розвиток росiйської мови й невiльний – української.

Спецiальна лексика, вживана в козацькому середовищi, що за нормальних умов могла стати базовою для розвитку української вiйськової термiнологiї, саме через ненормальнiсть українського моворозвитку впродовж кiлькох столiть, навпаки, в селянському середовищi, до якого було зведено практично все українське суспiльство в ХІХ ст., набула нової, вiдповiдної до свiдомостi масових носiїв мови, семантичної iнтерпретацiї. Спецiальнi значення розчинялися в загальнолексичнiй семантицi, така лексика десемантизувалася або ж архаїзувалася. Безперечно, архаїчнi слова козацьких часiв уже втраченi в сенсi їхньої актуальностi. Однак вони й тепер мають нацiо- й культуротворчий потенцiал, пiзнанi й усвiдомленi як наша культурно-iсторична спадщина. І ще: архаїчним iнодi здається невiдоме; дещо з невiдомого, коли його пiзнати, можливо, виявиться не таким безнадiйно застарiлим, як виглядає. Адже здавна незнання не вважалося за доказ.

Козацтво на iсторичнiй аренi з’явилося як самоорганiзована сила, що вже передбачало iснування певних правил внутрiшнього спiвжиття товариства та експонування його назовнi. З часом воно зазнало певних реформ, це, зокрема, органiзацiйнi заходи короля Стефана Баторiя щодо створення т. зв. реєстрового (тут же приклад української мовотворчостi: лейстрового) козацтва, що передбачало певне впорядкування цiєї збройної формацiї. Безумовно, йшлося не про регулярне вiйсько (початки створення регулярних армiй припадають на часи, коли козацтво вже сходило з iсторичного кону); його органiзацiя спиралася на панiвнi в тогочасному суспiльствi вiйськовi звичаї («То козак Голота добре козацький звичай знає»), якi й визначали взаємини мiж товаришами по зброї. Однак у козакiв було поняття т. зв. козацької регули (вiд лат. regula – «норма», «правило», «принцип», див.: регула «устав»: «По вiйськовiй регулi за се повинен вiн смертної кари». Так само є вiдомостi, що вже на поч. ХVІІ ст. у козацькому вiйську проводилися т. зв. пописи (з польськ. popis – «показ», «демонстрацiя»), у тому числi й генеральнi, тобто огляди всього вiйська, уже багатотисячного на той час. Проведення таких заходiв неможливо уявити собi без певних узвичаєних командних формул, про якi, проте, нiчого не вiдомо. Власне, ко- мандна лексика в сучасному розумiннi – доволi пiзнє явище, вона поступово вироблялася вже в регулярних армiях. Багато елементiв регулярностi, як от у польському й росiйському вiйську,


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.