встановлення гетьманської влади. Може, це занадто сентиментально й пахне молодечим романтизмом, але признаюся, що тодi слово “Гетьман” було для мене синонiмом слави, мiцi, багатства й сили Української держави. Скажу бiльше: тiльки з встановленням цiєї форми влади почув я вповнi те, що зветься нацiональною гордiстю. Правда, через яких пiвроку слово “Гетьман” було заплямоване i позолота його злiзла. Боляче, гiрко, тяжко було розпрощатися з соняшною мрiєю на довший час, але тодi – тодi були весна, i сонце, i воскресiння».
Боротьба за Українську державу пiсля важких поразок, зокрема поразки Зимового походу 1921 р. на територiї України, захопленiй бiльшовиками, закiнчилася «великим iсходом» – рiдна земля назавжди залишилася «за шеломянем», i почалася нелегка доля емiгранта-перекотиполя: табори iнтернованих у Польщi, Чехословаччинi, далi Подебради, Прага, Варшава, пiсля Другої свiтової вiйни – емiграцiя у США (Нью-Йорк).
Почалася ж емiграцiя з таборiв iнтернованих українських вiйськ у Польщi, куди пiсля перемир’я мiж бiльшовицькою Росiєю i Польщею змушенi були перейти сорок тисяч воякiв i старшин УНР. Втрата державницьких iдеалiв, втрата батькiвщини й нестерпнi умови таборового життя породжували почуття розпачу й безнадiї.
Про умови, в яких опинилося вiйсько української армiї пiсля того, як воно змушене було восени 1920 р. скласти зброю, свiдчить лист командувача першої Запорiзької дивiзiї до командувача армiї, написаний узимку 1924 р.: «Вояцтво обдерте, голе i босе, розташоване в холодних бараках та вогких землянках, якi навiть в останнi морози не опалюються... За вiдсутнiстю палива трапляється, що їжа зовсiм не вариться. Наших iнтернованих трактують як бидло, стосуються гiрше як до полонених. Забороняють вихiд за дроти, влаштовують труси».
Що ж робити далi, на що сподiватися, яке майбутнє чекає людей, що боролися за власну державу i змушенi були скласти зброю? Цiлком зрозумiло, що продовження збройної боротьби в недалекiй перспективi було неможливе. І найбiльш далекоглядна й освiчена частина вiйськовикiв зрозумiла: боротьба не повинна припинятися, але мають змiнитися її засоби.
Усвiдомивши, що повернення на батькiвщину у ближчiй перспективi нереальне, вони поставили завдання творити Україну духовну, Україну в собi, вiзiю України. У таборах створюється мережа культурних та освiтнiх установ: школи, гiмназiї, театр, перiодичнi видання, книговидання. Розгубленостi й розчаруванню треба було протиставити тверезий аналiз ситуацiї, усвiдомити, якi шляхи можуть привести до вiдродження України.
Цi болючi питання гостро постали й перед Є.Маланюком. Поразка нацiональної революцiї й для нього стала особистою трагедiєю. «Ми розв’язува- ли, – напише вiн згодом у статтi «Дмитро Донцов», – загадки, ряд загадок, якi поставила перед нами iсторiя. <...> Як це сталося, що ми, адже ж iдей- но вже непереможнi, тепер – переможенi й безсилi? <...> На цi i подiбнi питання вiдповiдi ми не одержували нi вiд наших вiйськових начальникiв (що самi собi ставили подiбнi питання), анi навiть вiд тих полiтикiв-цивiлiв, зазвичай мiнiстрiв, якi вряди-годи вiдвiдували нас у таборах. <...> Залишалося шукати вiдповiдей самостiйно, самотужки. Бiблiотек властиво майже не було. Отже, треба було починати з самих себе, з роздумувань у пущi, з лiрики... І лiрика заговорила першою».
Та перш нiж вона зазвучала, її авторовi довелося самотужки здобувати знання з української iсторiї, культури й лiтератури. Таборова «школа» стала для нього унiверситетом нацiонального виховання. Є.Маланюк поглиблював свої знання з української класики, знайомився з творчiстю П.Тичини, М.Рильського, Г.Косинки, Т.Осьмачки, П.Филиповича, книжки яких дивом потрапили до таборiв.
Цiкавим документом формування свiтогляду Є.Маланюка, зокрема його iсторiософських поглядiв, є таборова публiцистика митця, що побачила свiт на сторiнках перiодичних видань «На хвилях життя», «Український сурмач», «Наша зоря», «Веселка» та iн. Є.Маланюк друкує статтi, в яких намагався проаналiзувати ситуацiю, що в нiй опинилися українськi вiйськовики, осмислити перспективи. Причину поразки нацiональної революцiї вiн убачав передусiм у неготовностi iнтелiгенцiї до мiсiї державотворення, браку в неї нацiональної свiдомостi, що було наслiдком багатьох столiть бездержавностi, породивши в українцiв психологiчний комплекс меншовартостi, зрадництва, яничарства, втрату державницького iнституту. «Нечисельна, малосильна, малоосвiчена українська iнтелiгенцiя i ще менше чисельний справжнiй, активно нацiональний елемент – то <...> причини наших нещасть на вже пройденому шляху», – писав вiн у статтi «Нашi завдання».
Вихiд учорашнiй офiцер бачив у тому, щоб виховувати в українському громадянствi втраченi якостi. Оскiльки не вдалося вiдстояти Українську державу силою зброї, потрiбно будувати державу духовну. І основною зброєю в цьому має виступати наука, мистецтво, передусiм лiтература. На урочистiй академiї з нагоди першої рiчницi товариства «Веселка» вiн виступив з рефератом, назва якого звучала як манiфест чи навiть вiйськовий лозунг: «Мистецтво – зброя».
Саме культура, на переконання таборовика Є.Маланюка, мала стати основою й iнструментом творення нацiональної iдеологiї, без якої всi змагання будуть безперспективнi. Як показало майбутнє, такий висновок був стратегiчно правильний, його пiдтвердило вже недалеке майбутнє. Набагато пiзнiше, 1958 р., у статтi «Спiзнене поколiння» письменник стверджував, що бiльшiсть українських поетiвемiгрантiв другого поколiння не були поетами за покликанням, не були «вродженими» поетами. До «невроджених» вiн залiчив Максима Гриву, Миколу Чирського i навiть таких першорядних митцiв, як Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Юрiй Липа.
