Чи не було це усвiдомлене переконання, iнтуїтивне вiдчуття сили слова як зброї у державотворчiй мiсiї?
Водночас iз Є.Маланюком-публiцистом поступово формувався Є.Маланюк-поет. Вiршi, якi вiн, за власним зiзнанням, почав писати ще у тринадцятирiчному вiцi й продовжував уже курсантом Київської вiйськової школи та старшиною Генштабу УНР, були росiйськомовними. У тогочаснiй українськiй лiтературi це не було чимось надзвичайним. Росiйська поезiя, зокрема поезiя «срiбного вiку», вплинула на П.Тичину, М.Рильського, М.Зе- рова, П.Филиповича. Є.Маланюк, утверджуючись як український поет, не хотiв публiкувати своїх раннiх творiв, проте деякi з них збереглися в архiвi поета в УВАН у США, а любов до росiйської лiри- ки початку ХХ ст. вiн зберiг на все життя.
Як переконливо довiв Л.Куценко, утвердження Є.Маланюка на нацiональних державотворчих засадах вiдбувалося поступово. Поет не одразу став iмператором «залiзних строф». Державотворча поетична концепцiя його поезiї та мотив «степового прокляття» України, що є домiнантою творчостi Є.Маланюка мiжвоєнних рокiв, виростали зi щемливої ноти особистiсного настрою широкого регiстру – вiд надiї до втрати iлюзiй, настрою, маркованого невiдворотнiстю змiн у природi в часi переходу з жовтня у листопад:
Ти одягнув гаї й лiси
В гетьманський кармазин i злото,
І, поки не роздягне сльота,
Вони пишаються в красi.
...Ще сонцем сяє маєстат.
Сльозами ж золото проржавить
І вирве булаву держави
Вiд тебе чорний Листопад.
«Держава жовтня»
Тут реалiї природи явно накладаються на полiтичну ситуацiю чи, радше, завуальовують її, бо жовтень 1920 р. – це ще вiдчайдушний зрив боротьби, а листопад – прощальний салют рiднiй землi й перехiд 40-тисячного вiйська через маленьку рiчку Збруч – на вiчну розлуку з батькiвщиною, тобто «чорний Листопад».
Такою є поетична вiзiя, а реальнiсть? Восени 1923 р. закiнчився таборовий перiод у життi Є.Маланюка, йому вдалося перебратися до Чехословаччини, стати студентом гiдротехнiчного вiддiлу Української господарської академiї у Подебрадах недалеко вiд Праги. У той час у Подебрадах та чеськiй столицi вирувало культурне життя, поряд iз представниками старшої генерацiї лiтераторiв Олександром Олесем, Спиридоном Черкасенком, Дмитром Чижевським, Микитою Шаповалом формувалися молодi таланти: Ю.Дараган, Н.Лiвицька-Холодна, О.Лятуринська, Л.Мосендз, Олена Телiга, у коло яких вiдразу ж увiйшов цей стрункий студент-гiдротехнiк, уже вiдомий своєю публiцистикою та вiршами.
Навчання забирало багато часу, професiю iнженера Є.Маланюк сприймав як вимушену й тяжку повиннiсть, лiтература ж стає сенсом його життя. Саме цi роки були чи не найплiднiшими у творчiй бiографiї поета.
З переїздом до Варшави наприкiнцi 20-х рр. полiпшились умови матерiального життя, налаго- дився побут. Є.Маланюк став у 1929 р. одним з органiзаторiв лiтературного угруповання «Танк», до якого увiйшли також Н.Лiвицька-Холодна, Ю.Липа, О.Телiга, Андрiй Крижанiвський, Павло Зайцев та iн. Учасники цiєї групи задекларували свою прихильнiсть до iдеї державностi й нацiонального месiанiзму, культу героїзму i волi в лiтературi. І хоча через деякий час Є.Маланюк разом з О.Телiгою вiдiйшов вiд групи «Танк» i група розпалася (головно через втручання Д.Донцова, який побачив у нiй конкурента «Лiтературно-науковому вiстнику»), усе ж духовна атмосфера польської столицi сприяла активiзацiї культурного життя української громади.
У перiод мiжвоєнної емiграцiї Є.Маланюк сформувався як митець зi своїм колом iдей i стильовими ознаками, що знайшло вираження у книжках «Стилет i стилос» (Подебради, 1925), «Гербарiй» (Гамбург, 1926), «Земля й залiзо» (Париж, 1930), «Земна Мадонна» (Л., 1934), «Перстень Полiкрата» (Л., 1939). Протягом цього часу змiнювались обставини, вiдбувався процес розшарування емiграцiї, змiнювалося i сприйняття поезiї Є.Маланюка – вiд захоплення на початку його творчостi до вiдчуження й навiть згодом несприйняття.
Роком самоствердження Є.Маланюка як українського поета Л.Куценко назвав 1923 рiк, пов’я- зуючи цю дату з публiкацiєю вiршiв митця у книжцi «Озимина. Альманах трьох» (М.Селегiй, М.Осика, Є.Маланюк). Збiрка вийшла в Калiшi, проте у вiршi «Юрiй Дараган», датованому 1922 р., уже було задекларовано образну формулу, що визначила iдейне кредо поета:
Та знаю, що тримавший стилос, –
Стилет тримати не здола.
Незабаром ця формула набуде чiткiших обрисiв
i вiдкриє першу збiрку поета «Стилет i стилос» (1925):
Стилет чи стилос? – не збагнув.
Двояко Вагаються трагiчнi терези.
Не скинувши у глиб надiйний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Антитеза «стилет чи стилос» проходить через усю тогочасну поезiю Є.Маланюка. Критики переважно вбачають у цьому протиставленнi двi функцiї мистецтва: «стилет – це символ боротьби, символ дiї», «стилос – це свiт мистецтва i краси; це передусiм – контемпляцiя задля самої себе». Цю образну формулу можна трактувати i як варiант вiдомої проблемимеч i слово. Коли мечем (стилетом) досягти перемоги не вдалося, його мiсiю бере на себе слово (стилос). Та хоч би як ми тлумачили цю формулу, доведеться визнати: слово поета таки замiнило меч, навiть стало мечем, визначивши не тiльки тематику його творiв, а й їхню тональнiсть, суголосну тематицi. За словами Б.Бойчука i Б.Рубчака, «мелодика поезiї Маланюка цiлком свiдомо пiдiбрана для пiдкреслення змiсту. В творах iсторiософiчних вона тверда, мужня, навмисно випрацювана, тяжка, хоч часом, може, аж надто риторична...».
Той факт, що саме iсторiософськi мотиви домiнують у збiрках Є.Маланюка, зумовлений як iсторичною ситуацiєю, так i особистiстю поета. Історiософський характер має вся поезiя представникiв Празької школи. Першим цей напрямок окреслив Ю.Дараган у збiрцi «Сагайдак» (1925), що, як зазначив у 1934 р. Б.-І.Антонич у статтi «Поезiя по цей бiк барикади», «iз незвичайною майстернiстю i вiдчуттям слова мiстить у собi всi елементи, якi згодом розвиватиме решта поетiв емiграцiї: яскравий iсторизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця».
У Ю.Дарагана природа просякнута iсторичною пам’яттю, зберiгає слiди героїки княжих часiв: «Княжич-Мiсяць в латах легких i ясних як жар» («Похiд»); «мов князь ранений – день схиливсь на Захiд», i вечiр, мов переможений воїн, «одкинув свiй черво- ний щит» («Вечiр»). У поезiї О.Лятуринської «вiдновлюється» традицiйна обрядовiсть та комплекс лицарської етики, Ю.Липа пов’язує войовничий характер українцiв з образом св. Юрiя, а О.Стефанович подав тривогу «словополкiвського» Дива, що «кличет вверху древа», на ширшому iсторичному тлi.
Образнiсть лiрики Є.Маланюка теж сповнена iсторичних алюзiй та асоцiацiй, де ознаки епох пе- ретасованi мiж собою: географiчнi назви, що їх уже немає на мапi, язичницькi боги, що поступилися єдиному Боговi, переплiтаються з реалiями нових часiв i творять образ iсторичної тяглостi, як-от: «Синьоокий Стрибожий вiтер, / Мов камiнна стать козака» («З варягiв»); «Мов на бандурi велетенськiй грає / Спiвучим вiтром велетенський степ» («Варязька балада») тощо.
Така вiзiя України як духовної субстанцiї, розiмкненої у часово-просторовiй проекцiї з апелюванням до героїки минулого, найбiльше вписується у парадигму неоромантизму, генетично пов’язаного з романтизмом ХІХ ст., власне, з його слов’янським варiантом, в основi якого лежить нацiональна iдея. Українська революцiя, на думку Л.Куценка, «точнiше, її поразка, насправдi не могла живити темати- ку емiграцiйної лiтератури (на вiдмiну вiд лiтератури материкової України). Тому письменники емiграцiї знаходять теми, сюжети, героїв найперше в iсторичному минулому своєї Батькiвщини. Так свого часу робила першi кроки романтична традицiя української лiтератури 20–40-х рокiв ХІХ столiття. Розпочинається пора потужних iсторiософських пошукiв, якi зумовили народження в українськiй лiтературi таких лiтературних явищ, як Празька та Варшавська лiтературнi школи».
Ми не торкатимемося дискусiї щодо умовностi поняття Празька школа (Л.Куценко окремо видiлив iще й Варшавську) чи доцiльностi називати учасникiв цього кола «пражанами» або «вiсникiвцями».
У творчiй долi Є.Маланюка «Лiтературно-науковий вiстник» («Вiстник») вiдiграв важливу роль. У болiсних шуканнях вiдповiдi на питання, що робити в ситуацiї, яка склалася, на що спертися, Є.Маланюк не мiг не перейнятися iдеями Д.Донцова, майже свого земляка, який у 1922 р. став головним редактором вiдновленого журналу «Лiтературно-науковий вiстник». Згодом у статтi «Дмитро Донцов» вiн сам розповiв про вплив на нього статей Д.Донцова та редагованого ним журналу: «Ми задихалися в свiтику, щiльно обмеженiм границями огiєнко-винниченкiвщини. А ось несподiвано опиняється серед нас перше число вiдновленого “Лiтературно-наукового вiстника”. Ім’я редактора д-р Д.Донцов – ми вже чули, але тiльки iм’я, бо ми просто не встигли були прочитати його першi речi. Але вiд того першого числа ЛНВ вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої вiдповiдi. Це вже було щось якби прорив облоги, якби вихiд в широкий свiт, якби вiдзискання вiльного духу – пiсля довгого спаралiзування. Так таборовий перiод нашого iснування несподiвано i вже навiки розколовся на двi частини: до ЛНВ (отже, Д.Донцова) i пiсля ЛНВ».
Бездержавнiсть української нацiї протягом багатьох столiть Д.Донцов пояснював не так iсторичними обставинами, як рисами характеру українського етносу, якому бракувало державотворчого вольового первня, що особливо виявлялося у переломнi часи, коли iсторiя давала шанс на здобуття державної незалежностi, але вiн не був використаний. Цi прикмети особливо виразно виявилися в лiтературi, де переважають спiвцi гармонiї i краси, але мало виразникiв енергiї i сили. Отже, цi риси треба культивувати, i це мають здiйснити представники молодої генерацiї лiтераторiв.
Те, що Є.Маланюк зазнав впливу iдеологiї Д.Донцова, не пiдлягає сумнiву, зокрема вiн сприйняв його iдею здинамiзувати психiку українця для «порахунку з бiльшовизмом» у майбутньому. Утiм, як наголошує І.Дзюба, не можна проводити прямої аналогiї мiж поезiєю Є.Маланюка й iдеологiєю Д.Донцова, бо «навiть за всiєї близькостi до Донцова вiн (Маланюк) був набагато ширший за нього i зберiгав сувереннiсть поетичного бачення свiту <...> до того ж його свiтовiдчуття мало й iншi вимiри, крiм нацiонально-полiтичного: iсторiософський, релiгiйний, космо- психологiчний, iнтимний». Мабуть, цю сувереннiсть поетичного бачення мав на увазi й сам Є.Маланюк, коли ще на початку своєї творчої дiяльностi з приводу спiльностi й вiдмiнностi мiж ним i Д.Донцовим писав: «Донцов ставить вимоги до лiтератури яко полiтик i з точки зору полiтика, ми ж, лiтературна молодь емiграцiї, ставимося до неї з точки погляду мистецтва яко мистцi».
Платформа журналу «Лiтературно-науковий вiстник», яку визначив його редактор Д.Донцов, мала вплив не тiльки на Є.Маланюка. «Вiсникiвська квадрига», до якої, крiм Є.Маланюка, входили Л.Мосендз, О.Телiга та Ю.Клен, а в деякi перiоди близько до цього угруповання стояли також Ю.Липа, Н.Лiвицька-Холодна й О.Ольжич, визначала творчий потенцiал часопису. Творчостi цих поетiв притаманнi певнi спiльнi риси, передусiм культ дiї, чину, переконання, що в «добу жорстоку, як вовчиця» (О.Ольжич) не можна розслаблюватися.
