зафiксований лексикографiчно, а й осмислений граматично, однак у жоднiй iз граматик української мови прислiвники вдвiчi i втричi навiть не згадуються. Щоправда, можна натрапити на спробу потрактування прислiвникiв подвiчi i потричi, словотвiрно тотожних з аналiзованими: «Прислiвникiв, спiввiдносних з числiвниками, у сучаснiй українськiй мовi небагато. В основному їх коло обмежується похiдними утвореннями вiд числiвникiв першого десятка. Як правило, це застиглi, вiдiрванi вiд парадигми вiдмiнювання вiдмiнковi форми числiвникiв у поєднаннi з при- йменниками. Проте серед вiдчислiвникових прислiвникiв є й утворенi за допомогою спецiального словотворчого форманта – суфiксачi. Цей суфiкс мають прислiвники двiчi, тричi, а також похiднi вiд них прислiвники подвiчi, потричi. Решта прислiвникiв цiєї групи спiввiдноситься з прийменниково- числiвниковими конструкцiями». Варто також процитувати i твердження академiчної граматики ранiшого перiоду, у якому констатовано, що «група прислiвникiв числiвникового походження досить обмежена i замiнена в процесi формування, тобто не поповнюється в останнiй час аналогiчними до вже усталених новоутвореннями". Щонайменше дивно пiсля такого твердження побачити у граматичнiй лiтературi утворення подвiчi i потричi, яких, до речi, крiм вказаного джерела, нам не вдалося бiльше виявити нiде: занадто вони неймовiрнi з погляду можливої, приписуваної їм семантики. Проте їхня спонтанна поява у граматичнiй працi корисна тим, що вона iлюструє, як за рiзними аналогiйними асоцiативними зв’язками в мовi можуть з’являтися утворення, семантика яких не пiдлягає жодному аналiзу. Безперечно, їм не мiсце у граматично осмисленiй мовi. Такою ж спонтанною була поява в мовi прислiвникiв вдвiчi i втричi, яким було приписане значення прислiвникiв вдвоє i втроє, внаслiдок чого в сучаснiй українськiй мовi iснують семантичнi дублети вдвiчi i вдвоє та втричi i втроє, що навряд чи можна трактувати як її збагачення, оскiльки припи- сувана прислiвникам вдвiчi i втричi семантика не є структурно вмотивованою значеннями їхнiх словотвiрних компонентiв.
Як вiдзначено у граматичнiй лiтературi, прислiвники двiчi i тричi специфiчнi з погляду їхньої будови на тлi iнших вiдчислiвникових утворень, оскiльки мають спецiальний словотвiрний формантчi. Важливою характеристичною ознакою цих утворень з погляду семантики є те, що серед iнших вiдчислiвникових прислiвникiв, якi вказують на мiру вияву ознаки, двiчi i тричi завдяки своїй будовi є так званими прислiвниковими мультиплiкативами, тобто своїм значенням уже вказують на її точно визначену кратнiсть. Саме через цю семантику кратностi вони не можуть приєднувати до себе префiксiв. Цiкаво, що деякi з iлюстрацiй до вiдповiдних словникових статей вiдображають це явище, напр.: «Я не знав, як її [квiтку] звати – i вiд того вона двiчi (sic!) менi милiша» (М.Коцюбинський). У наступнiй словниковiй статтi є вже i пряма вказiвка на тотожнiсть прислiвника тричi i префiксального утворення вiд нього утричi з виразною щодо цього iлюстрацiєю: «Розумiю й признаю я i те, що моя власна робота була б менi тричi тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозi, на неоранiй нивi» (Леся Українка). Здавалося б, мова М.Коцюбинського та Лесi Українки мала б стати мiрилом для точної семантичної характеристики прислiв- никiв двiчi i тричi, однак цього не сталося. Жодного значення не надано також тiй констатованiй обставинi, що тричi й утричi є семантично тотожними. Невже це можливо за умов неаномального словотвору? Слово утричi семантично «порожнє», як i його словотвiрний напарник удвiчi. Зрештою, утворення вдвiчi i втричi є неможливими i з суто формально-словотвiрного погляду, оскiльки такий префiксальний спосiб передбачає iснування в мовi вiдповiдних прийменниково-прислiвникових конструкцiй, що насправдi, як вiдомо, є неможливими у граматичнiй структурi української мови. Поява в мовi слiв-покручiв вдвiчi i втричi стала можлива лише через приписане їм невластиве значення прислiвникiв вдвоє i втроє без жодних на те словотвiрно-семантичних i лексико-граматичних пiдстав.
У мовi з устояними традицiями лiтературно- нормативного мовлення жоден мовний факт не за- лишається поза увагою мовознавцiв перед тим, як вiн потрапить у словник, що фiксує лiтературну мову. Адже недоречнiсть чогось важче доводити тодi, коли воно, попри свою недоладнiсть, стало звичним для багатьох фактом мови. За словами Ф. де Соссюра, «мова – це не дiяльнiсть мовця, це готовий продукт, пасивно засвоєний iндивiдом; мова нiколи не передбачає попередньої рефлексiї». Для iндивiдуальних же мовленнєвих рефлексiй сучас- ного українського мовця «слова» вдвiчi i втричi вже є фактами сучасної української мови. Стається за словами поета: вiльним лише є перший крок, на другому ми вже – раби.
А зрештою, чи не однаково? Просто рiч, мабуть, у тому, що кожний українець – не мовець, а – лiнгвiст. То що ж йому лишається робити?
ХТО НАРАЗ, ТОЙ ЗАРАЗ
Можливо, у заголовку сучасному читачевi не все буде зрозумiлим, оскiльки слово нараз вiдiйшло на периферiю в сучаснiй українськiй мовi, а означає воно «раптом, вiдразу» – це тiльки для полегшення розумiння. Бiльше – далi. Слова, як усе в життi, – однi зникають, iншi з’являються, деякi з них потрапляють навiть у гурт щасливцiв, стаючи модними. Одним iз наймоднiших у сучаснiй українськiй лiтературнiй мовi останнiм часом стало слово наразi. Слово як слово, ба, навiть бiльше: гарне слово, здавна вiдоме в деяких українських
