Факультативні письменники на уроках української літератури - Page 2

1) пiдготовчу («звичайнi» таланти часто вiдкривають для розробки тi тематичнi пласти, якi пiзнiше розробляють класики; 2) ту, яка створює види (другоряднi наслiдують класикiв, белетристика реагує на iмпульс, що йде зверху i з цього часто починається створення нового жанру чи iншої спiльностi);

3) закрiплюючу (саме другоряднi письменники закрiплюють творчий iнструментарiй, способи лiте- ратурного творення).

І як приклад третьорядного письменника можна згадати копача Бонавентуру з комедiї «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого, який мiркував про те, що коли не знайде скарбу, то сяде писати комедiю – «все одно грошi! Тепер всi пишуть: крадуть у других i видають за своє, а як я напишу, то буде сама правда». І тут же декламує власну комедiю, яка починається словами «Еней був парубок моторний». С.Єфремов наголошував, що бувають моменти, коли серед лiтературних дiячiв помiтний наплив саме таких випадкових осiб, якi зовсiм далекi вiд лiтератури, але, раз потрапивши в сферу її тяжiння, «присмоктавшись» до неї, починають визначати її. І велетень, i сонм пiгмеїв часто здатнi добитися однакових результатiв, змiнюючи русло лiтературного розвитку з тiєю, проте, рiзницею, що ведуть вони до протилежного: перший слугує прогресу, другi – приниженню й занепаду. На переконання С.Єфремова, у розвинених лiтературах, у яких лiтературнi «верхи» i «низи» майже не перетинаються, письменники типу Бонавентури, залишаються непомiченими й не впливають на її розвиток. У такiй, як українська, во- ни перетворюються на суспiльне явище.

Лiтературнi твори «перевiряє на мiцнiсть» i сучаснiсть, й iсторiя. Перша перевiрка – визнання чи невизнання читачами i критикою «по гарячих слiдах». Сьогочасну увагу до твору засвiдчують рецензiї, рiзнi премiї, номiнацiї («Книжка року») тощо. Через певний часовий промiжок настає друге випробування: з’являються молодшi письменники, якi приваблюють публiку новими творами, а старшi письменники або втрачають авторитет, або, навпаки, змiцнюють його. Інодi недооцiненi сучасниками твори пiзнiше набувають статусу класичних – повiстi Шевченка росiйською мовою, про якi негативно вiдгукувалися письменники ХІХ ст., у ХХ ст. привернули увагу лiтературознавцiв: виявилося, що вони мають складну поетику, вiдзначаються низкою оригiнальних жанрово-стильових та iдей- но-естетичних рис, позначенi впливами й залежностями вiд сучасної прози (української, росiйської, захiдноєвропейської), зрештою, iнтегрованi в за- гальноєвропейський лiтературний процес ХІХ ст. Часто лiтературний факт, сприйнятий як оригiнальний i масштабний, наступному поколiнню видається незначним або й рутинним. Так трапилося, зокрема, з Марком Вовчком, «Народнi оповiдання» й «Інститутка» якої мали шалений успiх, а їхня авторка – славу, яка до кiнця її життя поступово згасла, оскiльки, вiдiйшовши вiд української лiтератури, Марiя Вiлiнська «пiшла в найми» до лiтератур росiйської та французької.

Нарештi третє, основне випробування – бiльшою часовою вiдстанню. Краще в лiтературi вiдроджується пiсля недооцiнки чи й забуття. Марко Вовчок посiла своє мiсце в пантеонi класикiв з невеликою кiлькiстю українських творiв, у той час як у росiйськiй лiтературi вважається письменницею другорядною, хоча написала цiєю мовою значно бiльше.

Маємо i протилежнi приклади: якщо перша книжка Марка Вовчка стала подiєю в лiтературному свiтi, її захоплено зустрiли критика й читачi, то цього нiяк не можна сказати про першу поетичну збiрку Лесi Українки «На крилах пiсень». Її не мож- на було назвати новаторською на тлi тогочасної лiтератури, що розвивалася в рiчищi реалiстичних традицiй, для якої характернi соцiологiзм та позитивiстсько-етнографiчний ухил з його основними темами – любов до рiдного краю, велике громадське значення поета й поезiї, роль рiдного слова (Олена Пчiлка) i слов’янського братерства, нацiонально- полiтичного гнiту, занепаду української iнтелiгенцiї (М.Старицький). І лише коли вiд спiвiв про рiдний край i суму над його долею, вiд лiричних закликiв до боротьби за його порятунок поетеса перейшла до тем загальнолюдських – її поетичний голос став самостiйним i оригiнальним.

Важливою подiєю, що спричинила приплив до української лiтератури письменницьких сил, була поява української перiодики. Зокрема, у журналi «Основа» на початку 1860-х рр. виступило 40 прозаїкiв, у «Лiтературно-науковому вiстнику» за часiв його iснування – 170. Пiсля 1905 р. народилося чотири десятки органiв преси українською мовою, у яких мали змогу друкуватися рiзнi автори. Масовий прихiд у лiтературу вiдбувся пiсля 1917 р. Притому в радянськi часи поняття «другоряднi письменники» майже не вживалося. Той самий І.Айзеншток у 20-тi рр. упорядкував збiрник творiв маловiдомих (а то й анонiмних) українських письмен- никiв першої половини ХІХ ст., наслiдувачiв творчостi Котляревського, який присвятив проблемi «дослiдження дрiбних другорядних, забутих i невiдомих авторiв». У передмовi до видання 1968 р. «Українськi поети-романтики» дослiдник уже нiде не згадав, що цi поети є другорядними. Немає такого поняття й у виданнi «Поети пошевченкiвської епохи» (К., 1961), хоча представляють цю добу переважно епiгони Шевченкової творчостi.

Про те, як час коригує оцiнки, виносячи багатьох творцiв у другий ряд, свiдчать такi факти: у «Нарисах української лiтератури ХІХ столiття» М.Петрова, виданих 1884 р., представленi лiтературнi порт- рети 39 письменникiв, бiльшiсть iз яких ще тодi перейшла до розряду «другорядних». Це пояснювалося задумом лiтературознавця системно розглянути нове українське письменство. Але чи не найбiльшу кiлькiсть не просто другорядних авторiв, а вiдвертих епiгонiв з низьким професiйним рiвнем демонструє лiтература 1920-х, коли наголошувалося: «...потрiбна глибока, масова, гурткова тощо робота в справi притягнення пролетарських верств до української лiтератури. Потрiбне якнайширше охоплення широкої маси трудящих лiтературними iнтересами». Знищення, а потiм форсоване створен- ня кадрiв нацiональної культури у 1930-х рр. призвело до того, що масовiзм набрав спотворених форм. Творчiсть другорядних письменникiв гiпертрофовувалася, висувалася на перший план, її пiдтримувала влада. Л.Тимофєєв у 1929 р. в оглядi «Современная украинская литература» видiляв трьох українських поетiв: Сосюру, Тичину й Валер’яна Полiщука. Саме творчiсть останнього, поему якого «Ленiн» на той час уже вивчали у школах, характеризує як надзвичайно рiзнобiчну й рiзно- манiтну. Цiкавi показники популярностi українських авторiв серед читачiв наводить Г.Сивокiнь. У 1960-х рр. трiйку дожовтневих лiдерiв серед поетiв витворювали Т.Шевченко, І.Котляревський та П.Грабовський, трiйку радянських прозаїкiв – О.Гончар, М.Стельмах, Ю.Збанацький, з поетiв на першому мiсцi були П.Тичина та М.Сом, на другому – В.Сосюра, далi – А.Малишко.

У 1990-х рр. немало класикiв соцреалiзму опинилося в тiнi лiтературної iсторiї, «переходячи до тих “обойм” та “перелiкiв, якi ранiше були долею багатьох другорядних i третьорядних письменникiв». Ще 1990 р. М.Павлишин писав про те, що репресованих, забутих письменникiв намагаються штучно «вбудувати в iснуючий канон», бо, мовляв, цiкавих поетiв ео Шкурупiя i Євгена Плужника розташовують помiж таких посередностей, як романiсти Іван Ле i Петро Панч. Дослiдник акцентував на потребi рунтовно прорiдити канон, який виник пiсля 1934 р.

Теперiшнiй лiтературний канон найбiльше асоцiюється зi шкiльною програмою. Його вибудував ще С.Єфремов у своїй «Історiї українського письменства». Із запровадженням зовнiшнього незалежного оцiнювання вiн так «прорiдився», що спершу в ньому забракло мiсця І.Кочерзi, О.Гончару, М.Стельмаховi та П.Загребельному, i «воскреслим iз забуття» В.Винниченковi, В.Пiдмогильному, Г.Косинцi та Б.Олiйнику, який утратив популярнiсть через свої полiтичнi погляди, а не через те, що «застарiла» його «Сива ластiвка»... Цьогорiч повернулися М.Вороний, В.Винниченко, М.Рильський, В.Пiдмогильний, Б.-І.Антонич, О.Гончар. Але не стало прiзвищ В.Барки, У.Самчука i Д.Павличка... Хочеться вiрити, що такi «змiщення» у письменницьких рядах зумовленi не суб’єктивними чинниками, спiввiдносяться не iз суспiльними та iдеологiчними мiркуваннями укладачiв програми тестiв для ЗНО, а спричиненi насамперед естетичними критерiями, «новою хвилею культурної трансфор- мацiї» (Я.Полiщук) та особливостями сприйняття словесного мистецтва учнями. Можливо, таке «жонглювання» iменами має зовсiм iншу мету. Можливо, повсякчасне оновлення вiдбувається тому, що така «лiтературна боротьба» мiж класиками – насамперед «добрий заробок»? Але чи не будуть вилученi iз ЗНО iмена приреченi на пасивне учнiвське сприйняття, отже – «мiцне забуття»?

Щоправда, бувають випадки, коли лiтература другого ряду знову на певний час потрапляє до читацького репертуару. Зокрема, у 1990-тi рр. в Українi спостерiгався пiдвищений iнтерес до проблем власної iсторiї, перевидавалися й активно обговорювалися на сторiнках преси твори А.Чайковського, А.Кащенка, Ю.Опiльського, К.Гриневичевої та iн. Завдяки екранiзацiї актуалiзувалася повiсть О.Назарука «Роксоляна, жiнка Халiфа й падишаха Сулеймана Великого Завойовника», хоча вона й не вiдзначається належним художнiм рiвнем. Радше це хронiка зi статичними описами, нiж структурована мистецька рiч. Повiсть, що вийшла 1930 р., за останнi 20 рокiв в Українi перевидавалася 6 разiв: 1990 р. – «Полiтвидав», 1992 – «Днiпро», 1997 – ЛДЛ, 2000 – «Школа», 2009 – «KM Publising», 2010 – Нацiональний книжковий проект. Серiя: Бiблiотека шкiльної класики. Обов’язкова програма. 8 клас.

Промовистим є той факт, що за останнi два десятилiття захищено кiлька десяткiв дисертацiй про ма- ловiдомих, забутих, фактично – другорядних українських письменникiв: О.Авдиковського, Х.Алчевську, В.Бiрчака, С.Божка, В.Будзиновського,

К.Буревiя, В.Гадзiнського, М.Галич, К.Гриневичеву, О.Дучимiнську, Я.Жарка, М.Йогансена, М.Загiрню, Т.Зiнькiвського, А.Казку, О.Катренка, Н.Кибальчич, С.Ковалiва, М.Кононенка, Н.Королеву, М.Левицького, О.Левицького, В.Леонтовича, А.Любченка, К.Малицьку, Є.Мандичевського, М.Маркевича, Д.Марковича, Г.Михайличенка, М.Могилянського, М.Петренка, О.Плюща, Олену Пчiлку, І.Сiльвая, М.Устияновича, А.Чайковського, С.Чарнецького, С.Черкасенка, М.Чернявського, Г.Чупринку, Є.Ярошинську, Л.Яновську та iн.

І хоча теоретичнi суперечки про те, вивчати чи нi творчiсть другорядних письменникiв, уже, здається, вщухли, але постає iнше питання – як вивчати? Нинi очевидним є, по-перше, те, що в художнiх творах «другого ряду» такою ж мiрою, якщо не бiлшою, можуть проявитися умонастанови епохи (за Ю.Лотманом). По-друге, новаторство великих творiв чiткiше проглядається, коли їх спiввiдносимо з лiтературою другорядних письменникiв. Зрештою, iсторико-культурна динамiка лiтературної iєрархiї, рух i мiнливiсть поняття нацiональної класики, розумiння вiдносностi художнiх смакiв тої чи iншої епохи також посилюють увагу до другорядних письменникiв, роль яких можуть переглядати наступнi поколiння читачiв та лiтературознавцiв, вiдтак їхнi естетичнi шукання набувають важливiшого значення, нiж у сучасну їм епоху.

 

 

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2022

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.