Оксана Забужко "Казка про калинову сопілку" - Page 9

як направду високо ставить цю, аж мовби й не свою, і як же непорівнянно менше од «своєі» голублену дитину, і, либонь, саме цим вразив Марію так, що вона — здалась, улягла вимозі. Отож Ганнуся мала приробляти своїм несподіваним хистом і на себе, й на сестру. Оленка ж тим часом пряла — то була для неї наймиліша з усіх хатніх робіт: головно тим, що нікуди не треба вставати, а лишень не зводити погляду з нитки, як снується. Посидюща дитина, мовляв Василь зі стриманою ніжністю.

 Воно й те правда, що підлітком Оленка не тільки витяглась, а й вилюдніла, — з неї робилось по-своєму славне дівча, вродою, однак, більше подобаюче таки на батька, ніж на матір: ті самі приглушені, споловілі барви (на противагу пекучо-яскравій сестрі), ті самі великі сиві очі з повільним, трохи мовби здивованим поглядом, — справді була посидюща дитина, тобто ані надто бистра, ані спритна так, щоб ото все в руках горіло-замилуєшся (як без угаву правлено сторонніми про Ганнусю), та й звідки б така взялася, зростаючи в постійному затінку сестри, — хто б подумав, то вона сама поклала собі, раз і назавше, марно не увихатися, наперед ухилившись від будь-якого з тою змагу ще до того, як його програє, і тільки знай снувала собі тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретені, — мов теж чекала своєі години. На сварки, вже не кажучи бійки, між сестрами тепер заносилося нечасто — якось узимку, приміром, Ганнуся зібралась на ковзанку — і не знайшла своїх чобіт, все чисто обшукала, і в хаті, і в коморі, геть і на горище лазила — нема, як лизь злизав: почервоніла, розлючена, ладна от-от розплакатися, Ганнуся напалася на сестру — де поділа мої чоботи, мамо, не бороніть її, це вона, я знаю, це вона! — чоботи знайшлися другого дня, стояли собі ладком під лавою, халявками докупи, мов з повітря вродились, — я ж казала, що це вона, вибухнула Ганнуся, — Оленка посміхнулася зневажливо, одводячи, проте, очі: вже ж, не мала б роботи, твої чоботи переховувати! — такі подряпини залишалися, під'ятрювані з двох сторін одночасно, бо Ганнуся, палкіша вдачею, все поривалася в кожному випадку конечне довести сестрі своє, щоб знала, — щоб, наприклад, визнала, і то перед батьком визнала, що таки сховала ті нещасливі чоботи, хай ім цур (запевне не варті задля них зчиненої бучі), — щоб, за її власними словами, «було по правді», і правду ту, вкінці, призначалося не кому як Василеві, то він мав, нарешті, по ній їх двох розсудити, — Оленка ж, власне тим, що нарочито, підкреслено ухилялася від усяких-будь спроб порозуміння, мов настала її черга казати до сестри: відчепись, самим своїм видом це казати, глузливим посміхом, одвернутими плечима, як виставленим глухим парканом: хоч гопки скачи, не доскочиш, — неомильно поціляла ту в найдратливіший живчик, і так розчімхане до виразок, збасаманене взаємними дошкульними ударами повітря в хаті, немов спухаючи, дедалі частіше випихало одну з них — Ганнусю — геть, геть надвір, куди завгодно, аби з очей, туди, де можна всьорбнути на повні груди — живого.

 А Оленка залишалася прясти.

 Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: зараз по таких хатніх заколотах вона переставала чути воду — ба й себе саму переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як хмара, обидою (хмара та була непрозоро-жовтявою, й щось із неї сочилося — пасокою замість дощу), і раз під таку годину змушена вирушати, бо вже прислано коні, кудись аж під ліс, на урочища, де притьмом треба було нової криниці по тім, як у старій одного дня показалася кров — кликали панотця, і святили, й чистили, а за тиждень у ній, посвяченій, утопився наймит, тож воду стали возити з річки за скілька верстов, — вона на півдорозі зіскочила з воза й рішуче вимовилася візникові, відмігшись буцімто нездужанням, — насправді ж перед нею зненацька виразно, мов наяву, вигулькнув той топельник, якого ніколи не бачила за живоття, — спершу його закляклі ноги, що стирчали з криниці, а тоді й сам, розпростуваний на повен зріст із хижим задоволенням, мов розминав довгозатерплі члени, — синій на виду, обліплений мокрими пасмами власного волосся, він ніби от-от мав звернути каламутні, як рештки молока на денці чашки, очі прямісінько на неї, і в ту мить, опечена до кісток несвітським, крижаним холодом, — не тим прохолодно-вільготним віддихом землі, за яким завжди впізнавала присутність води так ясно, що зоставалось лиш дивуватись, як того можуть не чути інші, а от власне крижаним — нерухомим, хоч і також немов підводним, але — мертвецьким, — вона одночасно стялася так само пронизливим освідомленням, що живої води їй сьогодні не знайти ні за які скарби світу, — що там, на місці, її чекатиме, й водитиме по околиці, доки сам схоче, тільки оцей страшний самогубця, од якого


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.