Мемуаристика на уроках літератури в старших класах - Page 4

сьогоднi таких витязiв, якими були Симоненко, Тютюнник, Стус... Немає на них Малишка! Ось хто мiг би дати їм вiдповiдь».

Н.Дзюбенко-Мейс в iншiй книжцi спогадiв, упорядником яких є В.П’янов та вдова О.Гончара – Валентина Гончар, пригадує, як стала свiдком великого болю письменника вже в 90-х рр. ХХ ст. через несправедливiсть i наругу над автором «Сонячних кларнетiв» безкарної, i вiд того просто розперезаної преси:

«Гончар:

– Я вже слухати не можу, як п’ять днiв пiдряд по радiо займаються побиттям Тичини.

І розповiдає, як тяжко сприйняв Павло Тичина ухвалення Закону про полiпшення викладання у школах i ву- зах росiйської мови. Фактично на знак протесту проти цього русифiкацiйного пресу вiн подав у вiдставку з посади Мiнiстра освiти УРСР».

Система сплюндрувала П.Тичину як митця, вбила його божественний генiй. Вона не пощадила й iнших його сучасникiв, змусивши їх викуповувати власне життя вiршами про Сталiна, одами, присвяченими «рiднiй» КПРС. Недаремно А.Дiмаров у своїх мемуарах пише, що сьогоднi легко заднiм числом критикувати, висмiювати, чiпляти ярлики «придворних поетiв». Тодi ж – непросто було навiть бути впевненим у завтрашньому днi своєї сiм’ї, себе самого, а про те, щоб дати вiдсiч запопадливому критиковi, який мало не в кожному поетичному словi вбачав «буржуазний нацiоналiзм», не можна було й подумати. Тож оцiнювати здобутки цих письменникiв треба з урахуванням умов, у яких вони жили i творили. «У творчостi Володимира Сосюри та Андрiя Малишка були злети й падiння, яскравi спалахи i гiркi невдачi. Адже лiтератори – то дiти своєї доби, за межi якої не дано переступати нiкому, i по- руч iз поезiями високого злету писали вiршi зовсiм прохiднi, найчастiше – до рiзних дат i подiй: поет – теж людина, якiй треба їсти-пити та ще й i в чомусь походити. Але не цi вiршi визначають їх творчi обличчя, як i в того ж переляканого на смерть Тичини чи в Рильського, що викупив власне життя пiснею про кривавого ката всiх часiв i народiв».

Спогади В.П’янова – це болюча iсторiя нашої української iнтелiгенцiї в часи тоталiтарного суспiльства, яке не давало творчим людям вдихнути чистого повiтря на повнi груди, аби спокiйнiше жити i дбати про своє здоров’я. Бо ж недаремно В.П’янов написав про «Останнiй острiв», яким був будинок письменникiв, що зазнали багато поневiрянь та жорстоких утискiв вiд радянської системи, котра забирала життя невинних людей, а живих примушувала пристосовуватися до драконiвських умов i мовчати або ставати колiщатками й винти- ками тоталiтарної системи: «Ми тяжко виборювали себе самi в собi. Десь прозрiвали, чогось не ро- зумiли, чомусь ще вiрили, щось ламалося й кришилося в наших душах. Але шiстдесятi вiдкрили нам очi, якщо не до кiнця, то значною мiрою». По-iншому й бути не могло, адже в тi часи навiть газету «Правда України» в народi обзивали «кривдою України» , а зросiйщення сягало апогею, постаючи вже не просто у потворних, а карикатурних формах: «Нам в очi лiзли транспаранти з росiйсько- мовними гаслами i такi ж афiшi, вивiски на установах з неоковирним, спотвореним припрошенням “добро пожалувати” замiсть нашого щирого та милозвучного “ласкаво просимо”». Виданий у 1948 р. «Росiйсько-український словник» у колах iнтелiгенцiї охрестили не просто зеленим за ядучо-кислотну обкладинку, а «Росiйсько-росiйським словником» з огляду на його змiст i величезну кiлькiсть слiвкальок iз росiйської мови, що, на думку укладачiв, мало пiдкреслювати не тiльки близькоспорiдненiсть росiйської й української мов, а й «злиття мов». Подiбна практика не була чимось новим. Ще до вiйни, у страшнi роки репресiй, 4 жовтня 1937 р. у «Правдi» було вмiщено статтю «Как очищали украинский язык?». У нiй таврувався нiбито по-шкiдницьки укладений 1937 р. Академiєю наук України українсько-росiйський словник . У нiй iшлося про те, що посилання авторського колективу на «Словарь української мови» Б.Грiнченка недоречне, бо, мовляв, Грiнченко – дiяч буржуазно-лiберального напряму.

Компартiйна номенклатура не полишала намiру знищити все українське й пiзнiше. В.П’янов наводить слова обурення Петра Шелеста з приводу засiдання Президiї ЦК КПРС 2 вересня 1965 р.: «Договорились даже до того, что на Украине слишком много говорят на украинском языке и что даже вывески на магазинах и название улиц написаны на украинском языке... Брежнєв непростительно издевательски высказывался об украинском языке, а это значит, о культуре и украинском народе».

Автор спогадiв наголошує, що генiальний перекладач Микола Лукаш виявився одним iз небагатьох у СРСР, хто наприкiнцi «хрущовської вiдлиги» наважився осудити повальний наступ партноменклатури на iнтелiгенцiю, тож зазнав переслiдувань: «...Коли у Спiлцi письменникiв, найперше у партiйному комiтетi Київської органiзацiї СПУ, “все гострiше й гострiше вiдчувався подих 1937 року”, чи не єдиним, хто вiдважився на реальний протест, був саме М.Лукаш. Це коштувало йому ганебного переслiдування i всiляких принижень. Його було виключено з лав Спiлки письменникiв. Але й тодi вiн не впадав у вiдчай, не каявся i не корчив iз себе упослiдженого героя». Майстер перекладу свiтового рiвня не мав де застосувати свої вмiння, йому було заборонено друкуватися, а це для творчої людини значно страшнiше, нiж фiзична смерть. І хоча В.П’янов нiде й словом у своїх спогадах не обмовився, але серед небагатьох, хто тодi простягав М.Лукашевi руку допомоги, був i вiн особисто. І «неблагонадiйного» М.Лукаша В.П’янов пiдтримував, i родинам репресованих матерiальну допомогу з Лiтфонду виписував, i «зарiзаного» пiд час захисту докторської дисертацiї С.Пiнчука якийсь час у власнiй квартирi переховував, рятуючи вiд арешту, за що доводилося розплачуватися власним звiльненням iз роботи. А ще ранiше за його сприяння саме в редакцiї «Романiв i повiстей» вийшов «Собор» О.Гончара, а В.П’янов у «Робiтничiй газетi» надрукував рецензiю на твiр й услiд за О.Гончарем закликав берегти духовнiсть: «І вiдтак досвiдчений критик, перекладач i видавець кiлька рокiв перебиватиметься випадковими заробiтками. Щоправда, трохи виручала дача в Кончi-Озернiй, де родили картопля, зелень i фрукти, де були кури i бджоли. Все разом з ним чудово доглядали старенькi батько-мати та оберiгали два пси Дiк i Гай».

У спогадах В.П’янов вiдновив трагiчнi сторiнки лiтературного життя в українськiй столицi. У провiнцiї, напевно, воно було ще важчим i небезпечнiшим. Саме це засвiдчує смерть В.Симоненка.

Згадує також В.П’янов «шiстдесятникiв» i тих, хто на якихось п’ять-сiм лiт був молодшим вiд них, хто за звичайнiсiньке спiлкування, наприклад, з В.Стусом, був гласно й негласно проголошений мало не «ворогом народу». Розповiдаючи про В.Голобородька, В.П’янов пише, що цьому талановитому поетовi «влаштували таке проходження служби в лавах Радянської Армiї, що вiн ладен був помiняти армiйську унiформу на одяганку в’язня». І це не були поодинокi винятки.

Мемуари В.П’янова досить обсяжнi, талановитi в художньому сенсi, написанi багатою мовою. Спогади, есеї, нариси ввiйшли в iсторiю лiтератури як документальний твiр, що торкається рiзних перiодiв розвитку лiтературного процесу.

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2021

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.