Кохання було для Мавки змістом життя. Самовіддане і вірне, воно досягло такої глибини, що стало вічним, безсмертним. "Я маю в серці те, що не вмирає", — відповідає лісовичка Тому, що в скалі сидить. Ясний вогонь кохання допомагає їй вирватись з мертвого царства Марища і врятувати коханого, якого Лісовик перетворив у вовкулаку. Хоч і тяжко зрадив кохання Лукаш, та Мавка не платить йому злом, а знаходить у своїм серці "...теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає". І діяла вона так, бо любила Лукаша, бо в самопожертві бачила сенс свого життя.
Любов до людей виявляється у Мавки не тільки в коханні до Лукаша. Мавка полюбила людей взагалі, полюбила те хороше, що є в них. Вона певна, що і після її смерті, коли вона стане вербою, до неї приходитимуть люди і до них її душа буде промовляти
...шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх.
Мавка виступає в драмі як невмируща природа, як її безсмертна краса.
З другого боку, це образ ідеальної людини, що живе у гармонії з природою, це втілення високої поетичної мрії. Проза життя глушить мрію, життєві негаразди нищать високі поривання людини, її благородні почуття, обмеженість і буденщина засмоктують, мов поліське болото. Та мрію, красу вбити не можна. Про це голосно співає у фіналі "Лісової пісні" Лукашева сопілка.
"Лісова пісня" — це гімн поліській природі і гімн вільній, щасливій людині, всьому доброму і світлому, що в ній є. У фіналі Мавка ще раз з'являється у дивній своїй красі. Тут глибоко розкривається ідея "Лісової пісні": все високе, благородне — вічне, воно непереможне. Як прояв невмирущості духовної краси людини звучать слова:
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!
