потойбiччя i мужньо витримавши смерть немовлят, героїня отримує можливiсть жити повноцiнно: до неї повернулися дiти, вона знову почала говорити i стала справжньою царицею.
У казцi «Про сiмох братiв-гайворонiв i їхню сестру» метафоричний процес iнiцiацiї героїнi полягає в тому, що вона, прагнучи звiльнити братiв вiд прокляття матерi, проходить через тимчасову смерть i вiдроджується до життя в новiй якостi.
Казка розповiдає про те, що мати прокляла сiмох своїх синiв, i вони перетворилися на гайворонiв. Хлопцi-птахи полетiли до лiсу, де знову стали людьми, але жили вiдособленим життям. У свiтлi психоаналiзу це означає витiснення фемiннiстю маскулiнного начала у сферу несвiдомого (лiс), а їх трансформацiя свiдчить про наближення чи ототожнення маскулiнностi з тiньовою iнстинктивною сферою. Однак фемiннiсть, котра постає в образi сестри, що народилася пiсля зникнення братiв, прагне їх повернення, об’єктивацiї. У цiй казцi руйнiвний аспект архетипу матерi постає в трьох iпостасях: рiдної матерi, Баби Яги i мачухи царевича, на противагу яким казка вимальовує три позитивнi материнськi фiгури: матерi Мiсяця, Сонця i Вiтру.
Вiдтак дiвчина, яку дiти дражнили «гайвороненям», вирушила на пошуки братiв, i потрапила до домiвки Мiсяця, Сонця i Вiтру. Останнiй i принiс її на своїх крилах до хижки братiв. Однак героїня не вiдразу показалася братам, три днi вона ховалася вiд них, потайки куштуючи їхню їжу, й у такий спосiб висловлюючи бажання бути знайденою. На третiй день брати знайшли сестру, i вона залишилася жити з ними.
Через три роки їх спiльного життя «сталося в тiм лiсi нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була – то була дочка Баби Яги. От Баба Яга i поклялася вiдомстити їм». М.-Л. фон Франц, аналiзуючи подiбний мотив у французькiй казцi «Про дев’ятьох братiв-баранчикiв i їхню сестру», вiдзначила, що «переслiдування ланi могло б означати, що брати хочуть здiйснити якесь своє бажання чи фантазiю». В аналiзованiй казцi вбивство братами кiзки є проекцiєю бажання смертi сестрi, що обертається для юнакiв фатально – вони гинуть з жалю.
Помста Баби Яги, яка сприймається як трансформований образ матерi, що прокляла своїх синiв, власне, зводиться до вбивства дiвчини. Адже спочатку вiдьма продала героїнi коралi, якi задушили її, але брати прийшли вчасно i врятували сестру вiд смертi. Мовою символiв «повiтря означає духовну сферу». Не даючи дiвчинi дихати, Баба Яга метафорично «позбавляє її доступу до духовностi». Зазнавши невдачi, вiдьма прийшла вдруге i пригосnила героїню отруйним яблуком, i брати вже не допомогли їй. «У мiфологiї яблуко зазвичай вважається символом любовi. Воно асоцiюється з богинею любовi Венерою. Однак у бiблiйнiй iсторiї куштування яблука Адамом i Євою привело їх до усвiдомлення моралi. Тому яблуко асоцiюється не тiльки з любов’ю, а й з усвiдомленням». Дiвчина скуштувала яблуко, i справжнi емоцiї, символом яких є сама героїня, омертвiли пiд впливом несправжнього, оманливого ероса. Брати, як уособлення iнфантильного Анiмуса героїнi, не можуть побачити причини її омертвiння. Вони зробили «з кришталю труну зi срiбними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труну в землю, а повiсили у лiсi, неначе колиску мiж двома деревами на тих ланцюжках, а самi з жалю та туги за сестрою померли».
На думку Фр.Ленц, казкова героїня в кришталевiй трунi – «це справжнiй образ того, якими є стосунки мiж свiтом i людською душею», це символ смертi справжньої емоцiйностi, яку, за С.Бiркхойзер-Оерi, можна iнтерпретувати як холодну, невидиму пелену, що вiдгороджує героїню вiд життя. На думку дослiдницi, труна також є «символом страшної матерi, тобто смертоносного материнського начала. Стара королева прагнула знищити емоцiї. І вона добилася того, що вони виявилися закритими i законсервованими».
Отже, в казцi «Про сiмох братiв-гайворонiв i їх сестру» героїня не змогла врятувати й повернути додому своїх братiв, а мимоволi прискорила їхню смерть. Вiдтак прокляття, яке наклала на них матiр, виявляється сильнiшим, нiж любов сестри. Сестра (дiвчинка) помирає, щоб могла народитися наречена (дiвчина), а брати, як уособлення несформованого, iнфантильного Анiмуса героїнi, трансформуються в образ царевича, що є персонiфiкованим образом позитивного Анiмуса, який приходить, щоб урятувати дiвчину.
Далi казка розповiдає про звiльнення героїнi вiд смертельного сну. Дiвчину в кришталевiй трунi знаходить царський син. Коли слуга вiдв’язував труну вiд дерева, ланцюжок вiдiрвався, i труна вдарилася об землю. У той момент «шматок яблука вiдразу вискочив», i дiвчина прокинулася. Отже, засобом спасiння тут є «певне потрясiння, котре може перевернути всi людськi почуття». Героїня поховала тiла своїх братiв i погодилася вийти замiж за царського сина. Однак її iнiцiацiя на цьому не завершується. Знову виринає образ Страшної матерi – тепер в образi мачухи царевича, яка прагне знищити героїню i вимагає в старого царя, щоб той наказав сину вбити молоду невiстку. Царевич не вбиває дружину, а приносить мачусi серце й очi собаки та вiдрiзанi руки героїнi, тим самим рятуючи їй життя.
У цiй казцi випробовування повинна пройти не лише героїня, але й царевич, образ якого «може означати логос, духовну установку, що має прiоритет стосовно еросу дiвчини». Царевич спочатку постає як несамостiйний у своїх дiях персонаж, залежний вiд темної сторони фемiнностi, руйнiвного материнського архетипу. Вiн повинен пройти очищення стражданням i тугою через розлуку з дружиною.
Залишившись на самотi, героїня повертає собi руки – змочує обрубки у водi й позбувається калiцтва. Далi дiвчина потрапляє до лiсової хатинки, де жили її брати, й народжує там двох синiв.
Смерть мачухи й батька звiльняє царевича вiд їхнього впливу, i вiн вирушає на пошуки дружини. Знайшовши її в хатинцi братiв-гайворонiв, спершу не впiзнає, лише зi слiв слуги дiзнається, що господиня назвала його батьком хлопчикiв. Другої ночi цар почув розмову мiж матiр’ю та синами i зрозумiв, що це його дружина й сини. Героїня стає царицею. Отже, смерть мачухи й батька вiдкрили царевичевi шлях до трансформацiї i поєднання з iстинною фемiннiстю. Тобто разом iз трансформацiєю героїнi вiдбувається переродження її Анiмуса (царевича), вони обоє проходять шлях очищення стражданням i жертовнiстю, i в момент, коли бiль героїв сягає апогею, вiдбувається визволення вiд руйнiвного впливу материнського архетипу.
Таким чином можна сказати, що героїня закарпатської казки «Про сiмох братiв-гайворонiв i їх сестру», як i «Бiлоснiжка», – це «образ богинi або безсмертної душi, божественної частини людської психiки. Навiть помираючи, вона дивовижним чином повертається до життя, оскiльки втiлює в собi вiчне людське переживання – здатнiсть любити, що приходить з роками».
Отже, героїню чарiвних «жiночих» казок (переважно пасербицю) найчастiше показано у процесi подолання рiзних перешкод, якi чинить мачуха або iнша жiнка, котра має семантику Страшної Матерi. Така iнiцiацiя є необхiдною умовою дорослiшання героїнi, змiни її соцiального статусу. Метафоричне протистояння пасербицi й мачухи, або дiвчини i злої баби, або принцеси i вiдьми є передумовою й поштовхом до iндивiдуацiї. Символiзм казкової iнiцiацiї полягає в усвiдомленнi незалежностi вiд материнського архетипу, асимiляцiї руйнiвних тенденцiй, персонiфiкованих в образi негативної Тiнi. Асимiлювавши власну Тiнь (мачуху, злу бабу, вiдьму, зведену сестру тощо) i встановивши тiсний зв’язок iз власною маскулiннiстю, Анiмусом (принцом, царевичем, графським сином), героїня наближається до осягнення власної Самостi, утвердження себе як особистостi. Тому такi «жiночi» чарiвнi казки є метафоричним сценарiєм становлення жiнки як особистостi, а глибока символiка казкових образiв дає змогу читачевi пережити психологiчну iнiцiацiю на рiвнi архетипiв.
