поглядами Сковороди, якi вiн стверджував у творах, писаних переважно латиною або книжною мовою XVIII ст. Дозволимо собi цитування.
«Що спiльного мiж способами iдентифiкацiї i тiєю сковородинською заявою, яка має вигляд дещо легковажної i, можливо, навiть суто метафоричної? Слово “українець” тодi не вживалося, як вiдомо. Побутувало поняття “козацька нацiя”. Це найменування виводить на широкi паралелi. Скажiмо, слово “франки” увiйшло в словник за Середньовiччя. Франками, власне кажучи, сьогоднi називають тiльки французiв. А цю назву вони дали чужому народовi, кельтам, яких вони завоювали. Через дуже короткий час вони вже говорили так, як мiсцеве населення, тобто i не по-кельтськи, i не по-германськи, а на зiпсованiй латинi i т.д. Але всi звалися франками, i досi вважають франками на Ближньому Сходi людей, якi з французами, з iншими сусiдами їх мають тiльки те спiльне, що вони європейцi.
Це витворює систему, яка була поширена i у тюркiв пiзнiше, а ще ранiше у скiфiв. Велика кiлькiсть народiв називається iменем тiєї нацiї, чи народу, чи народностi, яка домiнує в суто вiйськовому розумiннi слова».
Історичнi документи вказують на те, що «козак» було не лише етнiчною, а й соцiально-полiтичною i культурною характеристикою. Адже XVIII ст. в Європi – час релiгiйних воєн. Як зазначав М.Попович: «Може, тiльки пiсля Грушевського ми стали говорити про нацiонально-визвольний характер хмельниччини i пiзнiших подiй». Вiдтак поєднання етнiчного походження, вiйськової сили та вiри стало чинником до ототожнення державного i нацiонального та принципу, який запанував у Нiмеччинi, – «чия влада, того й вiра». На думку директора Інституту фiлософiї НАН України, означений принцип став основою того, що ми нинi називаємо полiтичною нацiєю.
Визначальною рисою свiтогляду Сковороди, влас- не, його сутi, М.Попович називає «людину як вiльну iстоту, вiльну вiд дрiб’язкових правил. Зрештою, коли стає все руба, всi питання iсторичнi, то ми маємо бути готовими пожертвувати всiм матерiальним достатком. Але ми не можемо пожертвувати людськими цiнностями, яких нiхто не вчить, але якi у нас мають бути в кровi».
І для М.Поповича нiби складається пазл – i козацька нацiя, як у XVIII ст. називалися українцi, i людиноцентрична фiлософiя Сковороди, i його не декларована,
але, по сутi, виражена нацiональна вкорiненiсть: «Цей заклик до внутрiшньої свободи мiг народитися тiльки в козацькому племенi, в тому, що називалося козацькою нацiєю».
Саме iдея свободи стала домiнантою для сприйняття Григорiя Сковороди i творчими людьми, якi нинi активно працюють в українському книговиданнi, письменствi, музицi тощо.
Студентка КНУ iм. Тараса Шевченка, фiлолог, знаний уже iлюстратор Марися Рудська зробила цикл iлюстрацiй до iнтернет-сайта з повним академiчним виданням творiв Григорiя Сковороди в перекладi сучасною українською мовою професора Леонiда Ушкалова. Вона розповiдала, що коли бралася до роботи, то вiдчувала Григорiя Савича саме як виразника свободи особистостi, конче потрiбної для молодої людини. І ключовим символом, який, на думку Рудської, мав би виражати цей сучасний дух свободи, стали кеди. Так, звичайнi кеди, якi носять тисячi пiдлiткiв. Кеди, якi не сковують рух, оту сучасну мобiльнiсть молодi мiж мiстами i країнами. Кеди, якi легко можна роззути, аби вiдпочити в дорозi. Кеди, якi виражають простоту й невибагливiсть до матерiальних благ i свободу вiд розкошi.
Бачимо, що, як i Попович, але по-iншому, Іздрик мiркує про українську iдентичнiсть i мiсце Сковороди в нiй, достосовуючи до нього образ грибницi, яка проростає «грибами певних соцiальних конструкцiй».
Однак у контекстi наших роздумiв щодо наближення «далекого» Сковороди до «близького» сучасним 14-лiтнiм пiдлiткам життя важливою є iнша думка Іздрика – про сьогочасну трендовiсть барокового фiлософа: «Випадаючи з патрiотичного iконостасу та залишаючись потужним незалежним брендом у попкультурi на кшталт Че Гевари, Сковорода зi своїм топ-директ-слоганом “Свiт ловив мене, та не впi- ймав” потрапляє просто в трендову соцiопатiю притомних сучасникiв. Пошуки особистої свободи й позитивної самоiдентифiкацiї, пiдважування соцiаль- них i цiннiсних iєрархiй, духовне й iнтелектуальне дистанцiювання вiд соцiуму аж до хiкiкоморiї – все це притаманне Григорiю Савовичу так, як би вiн був нашим сучасником, працював айтiшником, сповiдував постлiберальнi цiнностi, користав з айпаду i, звичайно ж, був хiпстером i хакером».
Парадокс у тому, що докладно так само в 1960-тi образ Сковороди iдеально римувався з образом хiппi, а... (на перелiк подальших паралелей брак мiсця). Бренд «мандрiвного фiлософа» в масовiй культурi – окрема тема.
І навiть таку складну для iнтерпретацiї учням тему з «єрессю» Сковороди (про що вище йшлося стосовно пiдручникової статтi), мiркуваннями про Бога, якi не були суголосними доктринi православної церкви XVIII ст., Юрiй Іздрик iнтерпретує доволi зрозумiло сучаснiй людинi. І що вкрай важливо – без дещицi нiгiлiзму чи невiри:
«Людина не народжується з Богом у головi. Проте для успiшної самореалiзацiї їй, виявляється, абсолютно необхiдний цей складний умоглядний бонус. Тому до Бога приходять усi, незалежно вiд того, чи сповiдують вони якусь релiгiю. Людина повинна вiрити у щось, що не потребує доказiв i фактiв, ба бiльше – фактам суперечить. Людському органiзму, щоб повноцiнно функцiонувати, необхiдна складна психiчна надбудова у формi певної абстрактної, “вищої” мотивацiйної iдеї. Інакше збої вiдбуваються на “нижчих”, бiологiчних рiвнях – гормональному, енергетичному, емоцiйному. Себто психiка, свiдомiсть людини структурованi так, що в них просто передбачено мiсце для Бога. А отже, Бог iснує, незалежно вiд того, яким неструктурованим, чужим, байдужим i хаотичним є всесвiт. А отже – i тут Сковорода зважується на вкрай смiливе для своєї доби формулювання – “Бог – усерединi”».
Отож на запитання – за що ж зачепитися в пошуках нацiональної iдентичностi в особi i творчостi Сковороди та як його iнтелектуальнi й духовнi шукання вiзуалiзувати й адаптувати для сучасних школярiв – вiдповiдi знаходяться. Про них варто всiм говорити i чути один одного, як це зробили науковцi центру сковородинознавства Переяслав-Хмельницького державного педагогiчного унiверситету iм. Григорiя Сковороди, який очолює доктор фiлологiчних наук, професор Микола Корпанюк, й учителi середнiх шкiл iз рiзних областей України, вихователi, викладачi вишiв. Результатом їхньої спiвпрацi стало видання методичного посiбника «Вивчення творчостi Г.Сковороди в школах, лiцеях, гiмназiях, коледжах» (2012). У ньому зiбрано розробки урокiв, подано бiблiографiю для пiдготовки до уроку, лiтературознавчi розвiдки, представлено здобутки вчителiв географiї, математики, iсторiї, початкових класiв, сценарiї позашкiльних заходiв. Видрукуванi матерiали презентують позитивний досвiд вивчення Сковороди у школi. Водночас вони є прикладом i закликом до роботи щодо вiднайдення «мiсця пам’ятi», власної iдентичностi в особi i творчостi Григорiя Сковороди в сучасному глобалiзованому i багатокультурному свiтi.
