Борис Грінченко "Каторжна" - Page 3

       Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
       - Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик?
       Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
       Полягали спати - не засне вона. Усе місяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться... А він нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А він же сказав, що гарна... Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Він не з Ковалівки - мабуть, оврамівський... Та чого він на неї так дивився?
       І спала й не спала вона... Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а діла не робить.
       Та дарма! У суботу ввечері вже вона біля вікна в Одарки й дивиться, чи там він. Нема! І в другу суботу, і в третю - все його нема, і не йде він їй з думки. Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
       - А здорова, дівчино! Чия ти?
       Глянула - він! Так на їй і затрусилось усе. Стоїть - з місця не рушить. А він підійшов та:
       - Те-те-те! Та се та, що я при місяці дивився! Чого ж ти тоді втекла?
       Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,- хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув... Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,- нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.
       Що далі було? Те, що вона покохала, її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось... Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б'ють і лають - байдуже! Їй не болить після цілування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..
       Прийшла весна весела, верба зазеленіла, соловейко затьохкав, вишні цвітом укрилися. У садок вона вийде,- серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,- ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!..
       Заспіває вона - сама пісня з грудей рветься; серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з ним під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укритою, зустрінеться - ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, і любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати. Візьми мене, милий мій, коханий! Мене ще ніхто не любив,- візьми мене, бо вся я твоя! Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний!
       Минула весна, літо минає... Чи не мина з ними й щастя?
       III
       Ні, ще не минуло...
       Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
       - Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
       Осміхнувся Семен:
       - От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!
       - Не довіку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе... Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене - загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..
       Та й упилась устами йому в уста... І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:
       - Прощавай!
       Перестрибнув через тин та й пішов улицею...
       Пішов та знов не прийшов... І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися...
       Вона ждала і - діждалася...
       Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього - забула, де й коли це.
       - Семеночку, голубчику!
       А він:
       - Тю! Чи ти не здуріла!
       Та й пішов... Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась - двоє дівчат з неї сміються.
       - Утік? - кажуть.- Він уже давно до Пріськи ходе...
       Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.
       І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї,- аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула,- каже він:
       - І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
       Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим - вона зараз би підпалила цю хату...
       Голова її горіла, думки плутались, груди пекло... Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила - нема.
       Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею  добігла до своєї хати. У вікнах не світиться,- вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.
       - Хто там? - спитався спросоння батько.
       - Я! - сказала Докія і зараз же знайшла на комині сірники та й побігла з хати.
       - Куди ти? - гукнув батько.
       Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.
       Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.
       "Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть - тут, може, як тепло було, він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"
       Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.
       "Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять".
       І Докії згадалася пожежа, що вона бачила,- ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять... І Санька згорить? Санька - маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері. Докія за останній час дуже влюбила гарне дівчатко, і дівчинка любила її. Але ж і вона згорить... Така гарна, ласкава. І Докії в'явилося все: як хата горітиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докієчко! витягни мене!"
       Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?
       А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повітка займеться.
       Та боже мій!.. Та нащо ж це вона?..
       Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить:
       "Докійко, рятуй!.."
       Все закрутилось їй у голові. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона відразу зірвалася з місця і впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула:
       - Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте! - і більше нічого вже не пам'ятала...
       Очутилась вона дома. Ні, не очутилась, а вперше розплющила очі. Де вона і що з нею,- того вона не розуміла.
       Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка...
       Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, кричала:
       - Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..
     
       Перед смертю вона очутилась зовсім. Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв батько. Мачухи в хаті не було. І більше не було нікого. Вона пізнала батька, але нічого не сказала. Промовила тільки:
       - За що? Господи, боже мій! За що? - підвелася і, скрикнувши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва.

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.