Ольга Кобилянська. Повість "Земля" (скорочено) - Page 5

Тоді не лишилося би йому нічого більше. Сором хіба...

Йому не треба доказів, як суддям (його пройняло холодом... завтра ж вони прибудуть), щоби переконатися, хто се вчинив. Само його серце назвало йому ім'я убійника.

А може, вони се відкриють завтра й відведуть його від нього?..

Все було в Бога. Але тоді нехай би й Рахіра йшла з ним і її батько. Вони знищили його дитину, намовили до сього, він знав се. Вони — ніхто інший!

Лежав хрестом на землі, не ворушачися. Не міг відірватися від сього думками.

Що Сава наробив! Що наробив! І чому йому таке зробив? Такому доброму, молодому, надії його! Він же був у нього всім, цілою надією, і він загнав його в землю.

Коли б він був знав, що його тут таке зустріне,— не був би його ніколи брав із війська додому. Але що ж — супокою не мали, поки не прийшов. Куди ходили — смутком ходили. Що заговорили — його спімнули, доки не прийшов. Там був далеко від свого нещастя, а жодне з них того не знало. Знали лиш нарікати та плакати, знали лиш тужити та прикликувати до себе, а як уже дістали між себе... кинулося нещастя на нього... і — мають тепер... Свічки заглядають йому тепер в лице. Посеред днини і посеред ночі.

«Сава!..» — крикнуло знов у його серці, і страшний жаль розшалівся в його душі.

Як передше Марія, так тепер він зарив свої тверді мозолисті пальці у волосся, торгаючи його. Приводив тим неначе полегшу своєму мізкові.

Ні, він не міг проти нього виступати, нехай буде, що буде. Він не міг. А може... Може, се не був Сава?.. Може, Григорій, може, Рахіра?.. Хто міг се знати? «Сава, Сава!..— загомоніло наново в його серці могутнім голосом.— Він один волочився все з рушницею. Він один міг із ним бути в лісі».

Так лежав він довго на колінах, занурений у тяжкій задумі і прислухаючись страшному вихрові у своїй роздертій душі.

Нарешті збудив його якийсь шелест. Прокидаючися, обглянувся.

Щось біле мигнуло коло стогів і згубилося коло хати. Підвівся бистро й зачудовано. Що се було? Чи який цікавий? Та тут промайнула йому одна думка через голову, і дикий гнів запалахкотів у його нутрі.

«Рахіра!» — пірнуло йому, мов ножем, душею. Се була вона. Мов злодійка, підкралася сюди ніччю, щоб побачити, що тут діється. Се було її діло. Тепер прийшла, щоб натішитися ним...

Грубий дрюк лежав скісно на однім зі стогів. Зірвавши його, миттю кинувся спідтишка в напрямі, де бачив постать, і не помилився. Вона була тут. Рахіра...

Вилізла на пліт, що замикав городець із хатою і ділив від стогів. Лиш у легкій одежі... з хустиною на голові, стояла на плоті близько хати, мов мара, і, витягаючися надміру до вікна, старалася одним поглядом обняти ціле нутро хати. Чи бачила що? Не знав.

У тій хвилі се його не обходило.

Хотів лише приступити без шелесту й потягнути її дрюком по голові, щоб не рушилася більше з місця. Та се йому не вдалося. В зворушенні не заховувався тихо. Вона оглянулася... і саме як здіймив дрюк, виміряючи удар на її голову, скочила блискавкою з плота й майнула, і просто в його город. Тут він її не міг дігнати. Була бистра і скора, мов дика коза, а його ноги були втомлені, а тепер мов підкошені з горя.

Сопучи, з блідим лицем вернув до хати. Перед порогом зустрінув Анну. Петро і Докія, взявши її під руки, вели її додому, її голова висіла безвладно на грудях; чорна хустка, що спадала з плечей, спадаючи, воліклася за нею пасмом. Очі її були прижмурені. Рій жінок ішов за нею.

Заповідали їй зжуреними лицями між собою недобру ніч. Декотрі зітхали, а декотрі хрестилися тайком. Такого горя не бачила ще ні одна з них. І так нараз прийшло... І чому? Та й хто був винен?.. Боже добрий — через кого? За одну ніч прийшло й облягло хату таке нещастя...

— З телям розпочалося,— кинув один голос із гурту.

— Хто його зна з чого... як Бог дає,— другий.

— І воно не давало йому спокою, і тягнуло в ліс, і манило, доки не затягнуло його.

— І се ще не кінець...— сказав сумовито перший.

— Ідіть геть, куме, не говоріть такого... Що може бути ще гіршого! — третій.

— А як найдуть убійника?

(Шепотом):

— А ви не чули, як Анна кричала, що се той зробив?..

Одна із білоголових бабусь перехрестилася.

— Цитьте, цитьте...— вспокоювала жахливо,— я нічого не чула. Хто се чув?

— Ніхто...

— Ніхто... ніхто,— знялося переляканим шепотом, що переходив у протяжне, півголосом забарвлене зітхання. Нараз збилися сильно перелякані в купу. Сава здогонив гурток і великими поквапними кроками майнув попри нього. Ішов, неначе не бачив нікого, без привіту, без якого-небудь слова, похнюпивши погляд у землю, і зник у напрямі корчми...

— Се був він, Сава! — кликнула одна молода жінка перепуджена.

— Аякже! Мов стовп який, сунув попри нас. Боже, оже!..

— Не дай Боже!.. Не дай Боже!.. А тата бідного бачили ви? Як громом прибитий, так сидів коло тамтого. Що він, сарака, гадає? Мову йому ідібрало.

— А вона стала, як божевільна. І як виглядає! Най Бог боронить. Без рушника на голові. Здається, не знала, що не мала рушника на голові.

— Нещастя відвернуло в неї очі, як вступило хати. Воно вже було тут, а як приближалося, вона стратила пам'ять. Казали, що спішила докінчити якусь роботу.

— Так воно так. Чоловік завсіди спішиться, як нещастя йде.

— Адіть, адіть... тепер уводять Анну до хати!

— Ая, увійшла. Що з неї буде?..

— Може, візьмуть її старі до себе. Марійка та Івоніка,— обізвалася одна з білоголових.— Тепер будуть мати внука замість сина. Бог не забирає так, аби нічого не лишити натомість.

— Добре сказали ви, кумо! — кликнула одна жінка, розсміявшися.

— Марія прийме її до себе за те, що називала Саву убійником? Най почекає трохи. І звідки приходять старі до того? А ви би, не дай Господи таке, ніби приймили би таку дівчину до хати? Ну, правда, її доля тепер збавлена, але таке вже мало бути. Стара виглядає, мов безумна, але вона була ще гірша...

— Ніколи не була би я сподівалася такого по них. Та й так усе в затишку зробили. Ні одна душечка не знала, що любилися. Воно не могло добре скінчитися.

— Нещастя риє все в затишку.

— Скільки-то разів розпитували в неї, з ким вона сходилася, на кого має гадку, а вона мовчала, як німа.

— Так уже хотіло її горе. З самого початку так хотіло. А тепер най Господу Богу подякує, як житиме. Що гадаєте,— їй вийде оце все на добре? Відай, її милий покличе її за собою. Як її виводила з хати, то її хустка зачепилася за клямку і задержала її, а як відчепила її, то хустка поволіклася за нею, мов хоругва. Ая.

— Так, так. А ви виділи,— спитала білоголова старуха,— як під ним закривавилася подушка, як її мати вдарила й сукою назвала? його кров ще жива, і його душа ще тут блудить. Адіть, як світло ясно зазирає на поле. Воно шукає за убійником...

Дехто обглянувся лякливо, дехто перехрестився. Майже всі зітхнули. Слова «Сава» не вимовили вже нічиї уста... Оце, що сталося, було таке страшне, що можна було з розуму зійти. Все розходилися і вертали ті самі і одні питання.

— Відки пішло те нещастя? Чому сталося? Хто мав мати з того користь? У цілій околиці не було ліпшого хлопця, як Михайло, а за дві неділі мав іти назад до війська й був би нікому не стояв на заваді!

Думки не вспокоювалися.

Мов наглим вистрілом розпорошені, не держалися у зв'язі, а блудили лячно туди й назад, спиняючись на відміну то коло смутної хати, то коло «сусіднього» лісу.

Там то все сталося.

Але воно все вийде наверх. Бог не стерпить такого. Він добрий.

Ліс чорнівся неприязно з темряви осінньої ночі, що надходила проти глухої стернини, і, закутуючися чимраз більше в густу темряву, мов радувався порожнечею запустілих піль.


 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.