А ось знову щодо напоїв, проте вже без будь-якого тлумачення: брендi, невiдм., ч. i с., але вiскi, невiдм., с., мартiнi, невiдм., с. Той, хто хотiв би виправдати подiбне, пояснив би, що це вiдображення живого процесу моворозвитку. Та хто ж його, цей процес, дослiдив? Насправдi все робиться навмання, наослiп, на слух – без знання i розумiння природи самого явища, його сутi й ваги в системi української мови. Чому, скажiмо, кабукi – iменник чоловiчого роду (бо театр – iменник чоловiчого роду), а шапiто – iменник середнього роду (адже цирк – теж iменник чоловiчого роду)? Премудростi, якi зiбранi у словниках, але не мають узагальненого логiчного пояснення, що робить їх фактом живого повноцiнного мовлення, є мертвими, i для мови вони згубнi. Помiркуймо. Коли пiдручник iз мови для студентiв-фiлологiв стверджує, що тенденцiя до вирiвнювання родових ознак за тематичним словом нинi помiтна серед назв, наприклад, танцiв, а в лексикографiчному джерелi сучасної лiтературної мови ми бачимо болеро, незм., с. , па-де-де, незм., с. i ч., па-де-труа, незм., ч. i с., сиртакi, незм., ч. i с., танго, незм., с.,фанданго, незм., с. (один з видiв фламенко), фламенко, незм., ч., ча-ча-ча, незм., ч. (латиноамериканський танець) , шимi, незм., ч. (танець, – то розумiємо, що зроблено все можливе для того, аби без словника не обiйшовся жодний мовець. Прокоментуємо з цього дещо. Усе ж таки найпоширенiшi й найуживанiшi слова болеро i танго схарактеризованi як iменники середнього роду – тут просто важко вигадати щось iнше через поширенiсть слiв у живому мовленнi. Цiкаво зiставити назви танцiв фанданго i фламенко; згiдно з лексикографiчним джерелом, фанданго – iменник середнього роду, а фламенко – чоловiчого, однак, крiм усього iншого, фанданго, вiдповiдно до того самого джерела, – це рiзновид фламенко. Як усе це можна поєднати? Ми таки бачимо логiку, проте iншу, а саме: слово фанданго як невiдмiнюваний iменник середнього роду фiксує ще «Орфографiчний словник української мови» 1977 р., а слово фламенко з’явилося у словниках аж наприкiнцi XX ст. Мудрування з цього приводу почалися саме в мiжчассi, тому належнiсть iменникафламенко до чоловiчого роду виявляє цю скандальну для науки обставину. Така його характеристика – наслiдок умоглядних мiркувань, що не спираються назнаннямовноїреальностi. Понадте:тутубачаємо брак бажання поєднувати словниковi дефiнiцiї зi знанням про предмет лексикографiї. Довiльний характер таких визначень можна простежити пiд iншим кутом зору на прикладi слова ча-ча-ча. «Орфографiчний словник української мови» 1977 р. його ще не знає; уперше воно зафiксоване в «Орфографiчному словнику української мови» 1994 р., див.: ча-ча-ча, невiдм., с.: важливим тут є те, що слово марковане як iменник середнього роду; в «Орфографiчному словнику української мови» 1999 р. це було повторено, див.: ча-ча-ча, невiдм., с. Отже, чоловiчий рiд є набутком останнiх рокiв. Зрозумiло, що так мiняти граматичнi характеристики слова можна тiльки тодi, коли вони з’являються внаслiдок спекулятивних мiркувань, а не в результатi дослiдження їхньої поведiнки в авторитетному, базованому на культурнiй традицiї мовленнi.
Цей вiдступ був нам потрiбний, щоб принаймнi пунктирно засвiдчити: проблема з визначенням родової належностi iменника євро в сучаснiй українськiй лiтературнiй мовi з’явилася не на порожньому мiсцi, а в широкому контекстi нез’ясованостi тих тенденцiй, що справдi побутують нинi в мовi. Проблема лише помiчена, але не дослiджена, не вивчена, однак пiсля обережно сформульованих загальних мiркувань iз цього приводу настав перiод бурхливої лексикографiчної дiяльностi, якiй властивi антитрадицiоналiзм, похаплива сенсацiйнiсть (мудрагельство) разом iз традицiйною непослiдовнiстю, компромiснiстю у виглядi «i нашим, i вашим», а все тому, що це робиться без глибокого знання предмета.
Тож з’ясувати, на якiй пiдставi iменник євро сучасна українська лексикографiя трактує як iменник чоловiчого роду, нам не вдалося, про це можна лише здогадуватися. На нашу думку, так атрибутувати назву грошей могла тiльки та мовна свiдомiсть, яка звикла поширенi одиницi називати в чоловiчому родi, скажiмо, долар, франк, фунт, юань, зрештою рубль або ж його псевдонiм карбованець. Водночас це не могло статися у тiй мовнiй свiдомостi, яка звикла до того, що назва грошової одиницi є iменником жiночого роду, як, скажiмо, гривня, єна, крона, лiра, песета, рупiя тощо. Переконливий приклад того, як спрацьовує така мовна свiдомiсть, можна спостерiгати саме на українському питомому матерiалi. Скажiмо, деякi пiдтипи української мовної свiдомостi українське питоме слово, iменник жiночого роду гривня (це, нагадаємо, назва власне української грошової одиницi), чомусь трактують так, що вiн набуває ознак iменника чоловiчого родугривень (точнiсiнько так, як, скажiмо, юань) або в непрямих вiдмiнках усе-таки сходить на звичне, напр.: гривнiв – чому? Поза всяким сумнiвом, iменник євро сприймає як iменник чоловiчого роду саме та мовна свiдомiсть, для якої й слово гривня здатне трансформуватися в iменник чоловiчого роду. Пiсля сказаного особливо прикметним є те, що жодного разу нiкому не спало на думку визначити його як iменник жiночого роду: такi реалiї сучасного стану сприйняття граматичної системи української мо- ви серед тих, хто її фахово дослiджує. Якби таке трапилося, то це свiдчило б про хибне, але все ж таки думання, тимчасом як те, що сталося насправдi, засвiдчує: граматичнi характеристики словам української мови даються слiпо за звичним зразком, який побутує в iншiй мовi.
Звiсно, наша позицiя вразлива, адже щойно ска- зане є лише нашим здогадом: iз десяткiв i десяткiв випадкiв лексикографiчного тлумачення слова єврояк iменника чоловiчого роду ми жодного разу не на- трапили на об рунтування цiєї точки зору таким чином, що це сталося пiд впливом родової характеристики слова юань чи навiть долар. Узагалi жодних пояснень немає – є тiльки категорична лексикографiчна констатацiя. Однак, на щастя, євро – не єдина грошова одиниця у свiтi, навiть серед тих, що в українськiй мовi називаються невiдмiнюваним iменником. Коли ми навiть побiжно оглянули їх у кiлькох словниках сучасної мови, то виявили справжню граматичну вакханалiю, яка однозначно пiдтверджує, що проблема з визначенням родової належностi iменника євро – лише прояв значно ширшої проблеми: сучасне українське мовознавство виявило цiлковиту безпораднiсть не тiльки у з’ясуваннi посталого завдання, а й навiть у розумiннi його сутi. Ось як схематично це можна представити. Не претендуючи на вичерпнiсть, подаємо кiлька таких слiв за «Орфографiчним словником української мови» 1977 р., див.: афганi, невiдм., с. i крузейро, невiдм., с., але ескудо, невiдм., ч. i пеннi, невiдм., ч. В «Орфографiчному словнику української мови» 1999 р. таких назв уже бiльше; це насамперед тi, що були зафiксованi ранiше, однак найприкметнiше те, що родовi характеристики цих iменникiв зазнали значних змiн, див.: афганi, невiдм., ж., ескудо, невiдм., ч. i с.; iншi – повторенi, див.: крузейро, невiдм., с. i пеннi, невiдм., ч. Найцiкавiше ж, що навiть пiсля цього всi новi для джерела такого типу iменники – середнього роду, див.: ере, невiдм., с., сентаво, невiдм., с., сентимо, невiдм., с., скудо, невiдм., с. – як це логiчно узгоджується з попереднiм? Тут виринає ще одна цiкавинка: слово ескудо, згiдно з даними лексикографiї, було спчатку iменником чоловiчого роду, тепер, якщо вiрити новому джерелу, може бути iменником чоловiчо- го i/або середнього роду, а от явно спорiднений з ним iменник скудо має лише середнiй рiд. У восьмому виданнi «Українського орфографiчного словника», яке побачило свiт 2008 р., усе те, що є повторенням попереднього, майже цiлком повторює i всi характеристики цих слiв, див.: ескудо, незм., ч. i с. i т.д. Та все ж таки у двох випадках не обiйшлося без новацiй, див.: афганi, незм., ж. i с., тобто iменник афганi в українськiй лексикографiї (потiшмо себе, що не в мовi) впродовж якихось двадцяти рокiв зазнав карколомної еволюцiї: iменник середнього – жiночого – жiночого i середнього роду! Див. також: ере, незм., ж. i с., тобто виходить, що iменник ере, який українська мова нещодавно засвоїла як iменник середнього роду, в результатi активного його вживання українськими мовцями за кiлька рокiв набув також ознак жiночого роду, не втративши, утiм, i первiсних для нього ознак середнього роду! Зате словник значно розширює обрiї сучасної української лiтературної мови, примножуючи її лексичне багатство такими, наприклад, словами: бальбоа, незм., ч. (грошова одиниця; танець), больвiано, незм., ж., вату, незм., ч., даласi, незм., ж., круазадо, незм., леоне, незм., ж.,песо, незм., ж., седi, незм., с. (грошi), сене, незм., ж. (грошi), сенiтi, незм., ж. (грошi), сукре, незм., с. (грошi), тхебе, незм., ж. (грошi), хао, незм., с. (грошi), чентизимо, незм., с. Із цих прикладiв бачимо, що нинi в лiтературно-нормативнiй українськiй мовi назви грошових одиниць, вираженi невiдмiнюваними iменниками чужомовного походження, мають, за даними сучасної української лексикографiї, всi ознаки iменникiв 1) чоловiчого роду; 2) жiночого роду; 3) середнього роду – тобто всiх можливих у граматичнiй системi української мови. Крiм того, серед них є ще такi, що можуть бути одночасно чоловiчого i середнього, а також жiночого i середнього роду. Звiсно, пiсля всього цього можна погодитися з тим, що для євро бути одночасно iменником чоловiчого i середнього роду – не так уже й багато.
Ми свiдомi того, що в такiй ситуацiї будь-якi аргументи – рiч марна: що безнадiйнiший стан справ у чомусь, то даремнiше на нього звертати увагу. Тому вдамося до елементарного. Скажiмо, 1976 р. (назве- мо той перiод в iсторiї питання доспекулятивним) побачило друге видання «Полiтичного словника», переглянувши яке фронтально, ми виявили з цiкавого таке – i то безальтернативно: португальське ескудо, чiлiйське ескудо, тобто iменник ескудо скрiзь є iменником середнього роду – i жодних проблем. Чому б не бути таким же «щасливим» в українськiй мовi iменниковi євро? Там же читаємо багато разiв таке: аргентiнське песо, болiвiйське песо, домiнiканське песо, кубинське песо, мексiканське песо, уругвайське песо, фiлiппiнське песо. Чому ж iз євро має бути якось iнакше? Тiшить, правда, те, що в українськiй мовi воно, власне, так i є: iменник євро в нiй має середнiй рiд – i цього йому досить. Усе ж, що крiм цього, – вiд лукавого або ж вiд сучасної лексикографiї.
Звичайно, процеси мiжродового переходу, що нинi справдi вiдбувається в групi iншомовної лексики, треба вивчати, однак почнiмо з простого: невiдмiнюванi iменники, якi означають назви неживих предметiв, належать в українськiй мовi до iменникiв середнього роду: це базове, засадниче положення. Слово євро належить саме до цiєї групи лексики. Фiаско, що ним закiнчилася спроба щось тут придумати нове, гадаємо, якнайкраще пiдтверджує правило, сперте на систему української мови. Аж засвоївши елементарне, вiзьмiмося вивчати складнiшi речi; вивчати – не вигадувати...
