Портрет в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Портрет героя – одна з основних кате- горiй художнього твору, важливiсть якої зумовлена антропоцентризмом лiтератури. Людина перебуває в центрi художнього зображення, тому що тiльки вона є суб’єктом дiйсностi й тiльки вона має здатнiсть сутнiсно вiддзеркалювати дiйснiсть.

Лiтературна еволюцiя, трансформацiї та змiна творчих методiв вiдображенi у способах зображення людини. Портрет у художньому творi постає як складний феномен, результат взаємодiї рiзних композицiйних прийомiв, жанрово-стильових домiнант, мовних засобiв у площинi твору. В портретi спресованi й одночасно спiвiснують рiзнi художнi системи – вiд доби становлення українського письменства до художнiх вiдкриттiв новiтньої лiтератури.

Вивчення такого семантично насиченого та структуротвiрного елементу твору, як портрет, дає змогу зробити висновок про спрямованiсть творчостi письменника, превалювання в нiй тих чи тих тенденцiй. Портрет як одна з граней художнього образу нерозривно пов’язаний з усiєю системою художнього мислення митця i в загальнiшому сенсi – з концептуальними засадами лiтературного напряму.

Портрет має складну органiзацiю, складається з багатьох елементiв, специфiка яких визначається iндивiдуально-художнiм стилем письменника та естетичним завданням. До складникiв портрета належать не лише суто зовнiшнi ознаки людини (форма i вираз обличчя, погляд, волосся, зрiст i статура, одяг та аксесуари тощо), особливостi її поведiнки, емоцiйний стан (мiмiка, жести, хода, манера рухатися тощо), а й iншi рiзновиди характеристики персонажiв, зокрема колористична (коли характер героя розкривається за допомогою домiнуючого кольору); за допомогою запахiв, що пов’язанi передусiм iз посиленням натуралiзму; за посередництва характеристики смакiв, естетичних уподобань тощо (так, любов до музики у романтич- них творах свiдчить про позитивнiсть персонажа); характеристики за допомогою паралельних образiв. Важливим елементом портрета є також iм’я героя. Ономастика в художньому творi завжди красномовна. Навiть тодi, коли автор дає героєвi звичайне типове iм’я та прiзвище, створюється сильне асоцiативне поле, що його несе кожен антропонiм.

Таким чином поняття портрета розширюється й охоплює все, що так чи iнакше сприяє створенню в читача цiлiсного стiйкого образу героя, а також розкриттю сутностi цього образу. Наприклад, якщо письменник зображує дiвчину з книжкою в руках, то жанр i назва книжки, її автор, навiть фiзичнi властивостi книжки як речi (нова, глянцева або стара, зачитана до дiрок) доповнюють характеристику героїнi, надаючи образовi позитивного значення. Коли Л.Гiнзбург пише про символiку предметних слiв, то наводить такий приклад: персонаж, скажiмо, поклав щось на стiл. У такiй ситуацiї стiл може бути суто предметом iнтер’єру. Проте якщо персонаж поклав щось на стiл, завалений книжками, стiл набуває певної значущостi, бо свiдчить про уподобання персонажа, що є власником цього стола, вiдтак вносить у характеристику образу певнi акценти.

З розвитком лiтератури образ героя немов убирає в себе найближче предметно-матерiальне оточення. У творах сучасної лiтератури взагалi досить важко виокремити власне портрет, лiтература вiдмовляється вiд традицiйних способiв зображення людини (як сукупностi ознак зовнiшностi) на користь синтетичних систем зi складною органiзацiєю, що iнодi мiстять елемен- ти пейзажу, описи iнтер’єру тощо.

Вважаємо, що з категорiєю портрета в художнiй лiтературi пов’язанi всi засоби, якi сприяють побудовi цiлiсного образу героя, оскiльки розмежування портрета як опису зовнiшнього вигляду людини (обличчя, фiгури) та iнших видiв характеристики (одягу, дiй, поведiнки, смакiв тощо) залишають вiдкритим питання про те, до якої текстової категорiї належать цi рiзноби, що якось мило загинались на кiнцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках i великi, надзвичайно великi, з довгими вiями, темно-сiрi очi, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве свiтло, – то була й уся краса сiєї дiвчини».

Вiдмова вiд описовостi та стереотипностi, збага- чення портрета новими рисами, його лiризацiя, iнтимiзацiя – усе це свiдчить про намагання по- своєму осягнути свiт i людину. Не пориваючи з традицiями класичного реалiзму, В.Винниченко розпочав боротьбу з лiтературними штампами. Для заявленої мети – бездоганного, усебiчного змалювання людини – письменник користується рiзноманiтними технiками портретування. Як слушно зазначає Б.Пастух, «Винниченко – чудовий майстер художньої портретистики. Модернi стильовi риси на натуралiстичнiй основi превалюють у його письмi».

Змiни, що вiдбулися в лiтературi наприкiнцi ХІХ – у першiй половинi ХХ ст., iстотно заторкнули зображення людини. Вiдчутною стає тенденцiя синтетизму, використання методiв та засобiв, що традицiйно належали iншим родам лiтератури. Так, в епiчних творах лiричною за своєю суттю є посилена увага до внутрiшнього свiту героя, своєрiдна трансформацiя фiгур паралелiзму в моделюваннi паралельних образiв як домiнантний засiб зображення.

Яскравою iлюстрацiєю синтезу епiчних i поетичних технiк є, наприклад, зображення героїнi оповiдання М.Коцюбинського «Сон»: «На скелях стояла жiнка з блiдим обличчям в золотiй рамi волосся. Вона простягла руку на море, а полин гаптував на її чорнiй одежi срiбнi малюнки. В другiй руцi палали маки»; «бачив, як в легкiм диханнi повiтря тремтiли над чолом тонкi волосинки у неї, немов язички вогнянi, а в озерi ока переливалась тепла блакить»; «І ось раптом на тлi синього моря пропливає корона золотого волосся. Морськi очi встромленi в мене, i бiле обличчя привiтно киває». Портретнi описи дiвчини написанi ритмiзованою прозою, звiдси численнi iнверсiї, засоби фонетичної виразностi


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.