складених присудках двоскладного речення: «І в тiй хатi поставили / Царя ночувати» («Великий льох», рр. 100–101).
Поетичнiй мовi Шевченка властива типова для розмовної мови неповна координацiя форм пiдмета i присудка – за формою роду: «Старшина пузата / Стоїть рядом; сопе, хропе, / Та понадувалось, / Як iндики, i на дверi / Косо поглядало» («Сон – У вся- кого своя доля», рр. 533–537), за формою числа: «Кров i дим їх упоїв» («Неофiти»). Це часто спостерiгається за умови, коли суб’єктом дiї виступає дитина: «А де ж дитина? / Побiгло десь» («Марiя», рр. 618–619). Замiсть пiдмета може бути займенник воно: «А у сусiда виростала / У наймах дiвчина. / І я... <...> / Воно тойдi було дитина» («Варнак», рр. 74–78). Треба згадати, що архаїчнiй свiдомостi українця властиве уявлення про повне набуття ознак статi дорослим i стирання уявлень про статевi особливостi у дiтей i старих.
Поетичним вiдхиленням вiд синтаксичних норм у поезiях Шевченка виступає пропуск частки не у заперечному реченнi за вiдсутностi заперечного займенника: «Нiхто любив мене, вiтав, / І я хилився нi до кого» («Не грiє сонце на чужинi»).
З-помiж обставинних поширювачiв стилiстичного забарвлення часто набувають локативнi: «Се- ло! Село! Веселi хати! / Веселi здалека палати, / Бодай ви терном поросли!» («Княжна», рр. 44–46). Локативнi поширювачi здатнi вказувати на часову протяжнiсть дiї чи стану: «Преблагий був муж на свiтi / Максим отой, сину» («Москалева криниця», 1857). Обставиннi поширювачi мiри i ступеня, обставиннi причиновi поширювачi можуть бути вербалiзованi безсполучниковим шляхом.
Помiтною рисою поетичного синтаксису Шевченка є елiпс. В.Ващенко придiлив йому найбiльшу увагу, розумiючи його дуже широко – як пропуск будь-якого члена речення i навiть складової частини члена речення. Елiпс як прикмету Шевченкового синтаксису вивчали В.Русанiвський i В.Жайворонок. Експресiю вiрша пiдсилює вилучення пiдмета, що є найпоширенiшою формою елiптичностi у Шевченка: «З того часу титарiвнi / Щось такеє сталось! / Додому плачучи прийшла, / І спати плачучи лягла, / І не вечеряла!.. Не спала» («Титарiвна»). Пропуск пiдмета часто поєднується "з характерною для Шевченкової поезiї згущеною присудковiстю, завдяки чому розповiдь набуває особливого лаконiзму, динамiчностi i розмовної виразностi". Елiптичнi речення з вiдсутнiм пiдметом, якi є характерними для творчої манери автора, в сучасному синтаксисi здебiльшого розглядаються як ситуативно неповнi речення.
Типовим для поета є також використання елiпса у вузькому розумiннi – як вiдсутнiсть присудкiв певних семантичних класiв, наприклад, мовлення: «Оксана в дверi: “Вбили! вбили!” / Та й пада кри- жем» («Гайдамаки», рр. 809–810), руху: «Кинув коня та до неї» («Причинна»), буття, мiсцезнаходження, iнтенсивної дiї: «Зареготавсь, розiгнався – / Та в дуб головою!» («Причинна»), спонукальної семантики. До елiпса В.Ващенко залiчує i парцельованi структури – явище, близьке до того, яке В.Ільїн описав пiд назвою приєднувальних структур: «Аж поки iменем Христа / Прийшли ксьондзи i запалили / Наш тихий рай.І розлили / Широке море сльоз i кровi» («Полякам»). Окремi зауваження щодо природи елiпса Шевченка знаходимо у працях Т.Зайцевої, О.Зарудняк.
Поетичному синтаксисовi Шевченка притаманна iнверсiя, або вiдхилення структури речення вiд нормативного ладу рiвня синтаксичної синтагматики. Йдеться про винесення присудка на перше мiсце в реченнi й наголошену позицiю пiдмета; варiювання позицiй членiв речення, що урiзноманiтнює плин вiрша; поширенiсть iнверсованих структур, властивих народнопоетичнiй стилiстицi висловлювання; емфатичну iнверсiю сполучникiв i сполучних слiв. В.Ільїн вiдзначив також, що iнверсiя пiдмета i присудка з винесенням їх на кiнець речення характеризує урочисту оповiдь Шевченка: «Поважно та тихо / У раннюю пору / На високу гору / Сходилися полковники» («У недiленьку у святую»); частими є випадки подiлу iнверсiй означень на препозицiйнi та постпозицiйнi: «А тим часом дорогiї / Лiта тiї молодiї / Марне пронеслись» («І широкую долину»), а також iнверсiя сполучникiв у пiдрядному реченнi як вiдображення особливостей народнорозмовної мови: «Коли забули, бодай заснули, / Про мою доленьку щоб i не чули» («N.N. – Сонце заходить, гори чорнiють»). В.Русанiвський звернув увагу на iнверсiю як важливу прикмету поетового синтаксису, спiльну з мовою фольклору, а саме на прикiнцеве розташування дiєприслiвника: «За ним iдуть єсаули / Та плачуть iдучи» («Хустина») i на прикiнцеву позицiю головної частини пiдрядного речення у структурi фрази: «Бо хто матiр забуває, / Того Бог карає» («І мерт- вим, i живим...», рр. 222–223). Окремi зауваження щодо експресивної ролi порядку слiв у дослiджуванiй поезiї знаходимо у В.Ващенка.
Поетичному синтаксисовi Шевченка властиве ускладнення речення, представлене рiзними формами. До них належать звертання, вставнi конструкцiї, вiдокремленi приєднувальнi та парцельованi, однорiднi члени речення як форма вияву унiверсального принципу повтору. Звертання здебiльшого розгорненi, з емоцiйними епiтетами i позитивного, i негативного забарвлення: «Схаменiться, недолюди, / Дiти юродивi!» («І мертвим, i живим...», рр. 19–20). Серед багатьох оригiнальних звертань виокремлюється емоцiйне видiлення у звертання означення i – через повтор – пiдмета – особового займенника: «О скорбь моя, моя печаль! / <...> Тебе, о люту, зацькують!» («Хоча лежачого й не б’ють»), «Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни!» («І
