Насамперед варто наголосити, що Андрій Первозваний приходить, щоб благословити саме народ України, який здобув право вдувати власну державу. Можна дискутувати і стверджувати, що Пророк передбачив народження міста Києва на тому місці, де він поставив хрест: нині його визнано покровителем нашої столиці.
До такої думки схилявся і Л. Новиченко, наголошуючи, що П. Тичину як національного патріота захопив хміль національної романтики: цей хміль «був, ним вигравав і видзвонював у поемі весь її «золотий гомін» - від «потужних рік Літри і Софії із згадкою про християнського патрона Киева Андрій Первозваного, що вдруге благословляє місто, до «зерен кришталевої музики».
Однак текст поеми свідчить, що П. Тичини надавав цьому образові більш вагомого значення. Аргументом на користь цього може бути переказ легенди про апостола, наведений у «Біблійній енциклопедії» 1891 року видання: «За переказом, після дивних подій дня П’ятдесятниці, він проповідував у Скіфії і доходив навіть до Києва, де на горах його водрузив хрест з пророчим передбаченням: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них возсіяє благодать Божа».
Отже, апостол напророчив, що на цих горах «возсіяє благодать Божа». Очевидно, молодий поет із богословською освітою знав цей переказ, і в поемі не просто прозвучала «згадка про християнського патрона»; він приходить благословити народ України. Саме це і сприймається як благодать Божа.
Незаперечним підтвердженням саме такої ролі апостола є й те, що до образу Андрія Первозваного автор звертається двічі: спершу апостол ступає на гори і промовляє: «Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!», а далі друга з’ява його завершує першу частину поеми, де автор уже чітко визначає його високу місію:
То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозваний.
Цей фрагмент у «вдосконаленому» варіанті було опущено, що й могло стати причиною трактування мети приходу апостола лише для благословення гір і Дніпра. Маємо ж перший, авторський варіант, де ідея звучить чітко.
Апофеозом, всесвітніх масштабів звучання історична подія набуває в момент появи Бога, який проходить «над Сивоусим небесними ланами». Однак «удосконалення», яке стосувалось церковної лексики і символіки, цілком логічно завершилось вилученням образу Бога. Його замінив символічний образ часу, внаслідок чого з’явились образи-парадокси, зникла логіка поетичних символів.
Для наочності зіставимо текст оригіналу з відредагованим у добу войовничого атеїзму.
Бог засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічності падають зерна
В душу.
І там, у храмі душі,
Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви,
Там,
У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!
У відредагованому варіанті відповідно:
Час засіває.
Падають
І Зерна
Кришталевої музики.
3 глибин Вічності падають зерна
В душу.
І там, в озері душі,
Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-тремтіння,
Там,
У повнозвучнім озері акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!
У першому випадку це дійсно апогей торжества віри у здійснення мрії. Тут усе святе, світле, ідея розвивається з наростанням, піднесенням до всесвітніх масштабів. Почуття радості, щастя передаються складними музичними засобами: на початку «Дніпро торкає струни», далі мелодія підноситься, наростає - «у небі Ввинуть ріки. Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..», і нарешті «зерна кришталевої музики», які сіє сам Бог, «розцвітають акордами» у храмі душі. Це просвітлений храм душі щасливого народу, якого благословив сам Бог. І над тим храмом душі «у недосяжній високості в'ються голуби-молитви».
Тут кожна деталь підпорядкована гармонійному втіленню високої ідеї. І символічні образи голубів, що наскрізно проходять через усю поему, взяті із Святого Письма, де голуб персоніфікує святий Дух, це вісник: уже в історії про потоп голуб приніс Ноєві радісну звістку, що вода спала і з'явилась надія на порятунок. Голубів Використовували для жертвоприношень: Діва Марія на сороковий день по народженні Ісуса Христа принесла до храму двох пташенят - голубів.
У переробленому варіанті з'явився незрозумілий образ «озера душі», і в тому «повнозвучнім озері акордами розцвітають» «зерна кришталевої мушки»! Як пояснити цей образ-символ «повнозвучного озера», звучання в його воді музики? І «голуби-молитви» перетворились у «голуби-тремтіння». Чому вони тремтять: їх хтось перелякав чи, може, просто бояться втопитися н озері душі? Так відбулась метаморфоза прекрасного образу-символу в абсурд.
Подібна метаморфоза сталася і з символічним образом Києва:
Він був мов жрець сп'янілий від молитви
Наш Київ, -
Який моливсь за всю Вкраїну
Прекрасний Київ.
Заміна церковної лексики зруйнувала внутрішню структуру образу, витвореного поетом-гуманістом: Київ постає «як вой, сп'янілий від одваги..., що воювать хотів безкровно». З'явився виразний алогізм: «сп'янілий від одваги» воїн - це воїн, який, напевне, уже пролив ворожу кров у бою. І як він, сп'янілий від одваги», хоче воювати безкровно? І нарешті прекрасний Київ у момент всенародного торжества став безжурним. Словник української мови так тлумачить значення слова безжурний: «Який не журиться, не схильний до журби, турбот; веселий, безтурботний».
Отже, Київ, який турбувався за Україну, став безтурботним, байдужим до її майбутнього.
Вимушені переробки, корективи, внесені до поеми під тиском всемогутнього цензора, спотворили, знизили мистецьку цінність відредагованого варіанту твору.
