Гончар опублiкував цей роздiл у московськiй “Правде”, i невмолима “дама” врештi одступилася. Але наш надпильний ЦК невдовзi схаменувся, i незабаром у Москвi був перекритий залiзобетонними шлюзами i той тонесенький струмочок! Спершу надрукуйтесь у себе, на Українi, а тодi вже присилайте до нас».
У спогадах А. Дiмарова йдеться про iсторiю публiкацiї новели «Полiгон» iз роману «Тронка», який, за задумом автора, мав таку первинну назву. Однак радянська цензура в заголовку запiдозрила «злий умисел» митця, котрий начебто вирiшив показати СРСР «озброєним до зубiв» перед цiлим свiтом.
Про пiдтекст Гончарового роману «Тронка» М.Зобенко пише так: «Образ Полiгона протистоїть прекраснiй природi України, приреченiй на винищення мiлiтаризованою супердержавою. А усмiшка Оленки – цей земний знак беззахисностi i доброти – пiд пером великого фiлософа i гуманiста ХХ столiття О.Гончара стає всевишнiм знаком Провидiння i кари... А ще за пiвроку iз книги “Високолiття” я узнаю iз прекрасної статтi Івана Бокого, що “Тронка” (ця за- гадкова квiтка української лiтератури!) “намуляла” рубця заздростi iншому претенденту на Ленiнську премiю в 60-тi роки – Олександру Солженiцину, i вiн – “жовчний, озлоблений” – “виливає на цей роман не зовсiм чоловiчу зневагу”».
Л.Голота небезпiдставно припускає, що в останнi днi життя О.Гончар збирав матерiали для на- писання роману про голодомор. Є документальнi свiдчення, за якими О.Гончар розмовляв з вiдомим ученим-iсториком зi США, доктором Джеймсом Мейсом на цю тему. У спогадах Наталi Дзюбенко- Мейс читаємо:
«– Чи це правда, що Рузвельт, на могилу якого вiн пiд час поїздок до США клав квiти вдячностi за позицiю пiд час Другої свiтової вiйни, знав про голод в Українi?
– Знав, – вiдповiдає Джеймс. – Повiрте, точно знав. Люди написали йому. Написали його дружинi. Навiть один сенатор розмовляв з ним про голод, i Рузвельт обiцяв говорити з держсекретарем. Я бачив i цитував документи з Нацiонального архiву США. Це було ще в квiтнi 1933 р., коли вiн щойно став Президентом, за пiвроку до того, коли вiн визнав СРСР. І всi захiднi держави знали.
Обличчя Олеся Гончара хмурнiє:
– Менi боляче це чути.Я, старий вояка,пригадую,як допомагали американцi авiацiєю, продуктами нашим вiйськам. Вони нам багато допомагали, а бач, цiлий народ зрадили у 33-му i визнали офiцiйно СРСР.
– Свiт зрадив, – додав Джеймс».
Але повернiмося до спогадiв В.П’янова. Збагнувши, що письменник удає, нiби не розумiє пiдтексту, вкладеного в начальницькi попередження не редагувати «Великої рiднi» М.Стельмаха, його почали за- лякувати вiдверто. Один iз колег навiть прямо сказав йому про можливi наслiдки непокори й статусу захисника найталановитiших письменникiв: «Запам’ятай, що найголовнiшим для радянської влади було i залишається дотепер шукання закланного цапа. Так от, я ним бути не хочу i тобi не раджу».
Зi спогадiв вiдомо, що 50-рiчний ювiлей Лесi Українки за рiшенням Всесвiтньої ради миру вiдзначав цiлий свiт. У Центральному парку культури та вiдпочинку Києва 31 липня 1963 р. мав вiдбутися вечiр пам’ятi поетеси. По всьому Києву було розклеєно афiшi, В.Сосюра склав вiрш, присвячений Лесi Українцi, І.Дзюба, М.Вiнграновський, Ірина Жиленко, С.Тельнюк пiдготували виступи, артистка фiлармонiї Т.Цимбал вивчила кiлька Лесиних поезiй. Несподiвано «зверху» заборонили святкування. У парку на всю потужнiсть з гучномовцiв лунала музика, яку годi було перекричати. Обурена молодь рушила на галявину мiж стадiоном «Динамо» i Верховною Радою, де гучномовцiв не було так сильно чути, й провела стихiйний вечiр пам’ятi великої поетеси просто неба, спалюючи газети, аби присутнi бачили доповiдачiв.
Ірина Жиленко пiзнiше згадувала i той вечiр, i свiй виступ, i свою зiпсовану нову-новiсiньку вишиванку: «...Хлопцi палили з газет смолоскипи, аби менi було виднiше читати. Газету за газетою. Слово честi, заради таких хвилин варто постраждати. Клаптi сажi лiтали в повiтрi, сiдали на мою бiлу блузку, вишиту волошками (що з неї зробилося!). Смолоскипи створювали якусь дивовижну музику тiней. Читали допiзна. Домовилися пiти в суботу на могилу Лесi Українки».
Така «сваволя» молодих дуже розлютила владу. Тим, хто виступав, почали «шити» нацiоналiзм, антирадянськi промови. В.Сосюра i В.П’янов стали на захист І.Дзюби, справедливо заявляючи, що його виступ напередоднi було опублiковано в газетi «Молодь України», а столична газета нiчого «крамольного» на свої шпальти не пропустила б. Івановим захисникам спочатку натяками, а далi вже прямолiнiйно пояснили, що таким Дзюбин текст став аж тодi, коли по ньому «попоходив цензорський олiвець» i статтю вiдредагували. В.Сосюра, М.Рильський, М.Стельмах пiдписали протест до ЦК Комунiстичної партiї України проти заборони святкування ювiлею Лесi Українки, за що невдовзi отримали «добру дозу пропрацювання». Як свiдчить В.П’янов, В.Сосюра ще й тонко кпив iз завiдувача вiддiлу науки та культури Юрiя Кондуфора, який прагнув насамперед посiяти ворожнечу мiж двома поколiннями українських митцiв, повторюючи його ж улюблене словечко:
А тут у хiд пiшла випробувана зброя компартiйних демагогiв – полiтична трiскотня, жонглювання ярликами “український буржуазний нацiоналiзм”, “антирадянщина”, залякування рецидивами “буржуазної iдеологiї”, а на довершення в обличчя нам летить убивче:
– Вони вас просто ошукали.
Почувши це, В.Сосюра, нiби в унiсон кинутому Кондуфором тлумаченню ситуацiї, видушує
