Ваші ж листи кличуть мене до чогось набагато вищого, ніж ця дротяна мелодія, до чого сам потаємно прагну, від чого давно відійшов на безмежну відстань. А Ви будите, ворушите те, що відмерло, вляглося мулом на дні душі. Ніяких у мене думок, тим більше про вічність і сутність. Нічого нового і цікавого. Правда, вони з'являються, коли читаю Вас. Листи Ваші люблю дуже. Це свято, до якого по силі може наблизитися хіба лише дротина двадцятирічного юродивого».
«Ще вчора нічого не обіцяло сьогоднішнього листа. Тепер би знайти ті потрібні слова. Я хочу бачити Вас! Знову це бажання виникло зненацька і з нестерпною силою. Борюся з собою, не згадую Вас, і от Ви знову прийшли уві сні. Близький і рідний, як ніхто і ніколи. Ні сліз, ні крику, щось таке, що відоме й зрозуміле лише нам з Вами, нелюдська духовна єдність... Важкі залізні руки, які б тримали і сховали... Сьогодні все перевертається і водночас легко і весело на душі. Є Ви... Сонце. Весна. Знову бажання жити і сподіватися. Я вірю. Намагаюсь передати те, що переповнює мене. Зрадниця ручка і ворог папір мені тут не зарадять. Якщо існує якась біоенергетика, надфізичні поля і струмені, Ви відчуєте все, що відбувається зі мною, що не вкладається в слова.
Приїздіть! Хочете - мовчатимемо, чи поговоримо, посумуємо разом. Не подумайте, що основна причина тому Ваші нічні обійми. При постійному страхові зустрічі все частіше виникає несамовитість бачити Вас, і нікуди дітись від цього. Я не піддаю оцінці і не шукайте негідного там, де його нема».
Того дня я до самого вечора ходив збуджений, готовий діяти. В думках малювалися плани, наша зустріч. Наступного дня я знову не знав спокою. Потім ще. А я нікуди не їхав.
Так минуло кілька тижнів. Я вирішив написати листа.
Але минали дні. А я не писав, скільки пройшло часу. Можливо, місяць. Можливо, більше.
Одного вечора я знову зустрів знайому жінку з пошти.
- А вам бандероль, - привітно посміхнулась вона, - вже майже тиждень, як прийшла.
Наступного дня я тримав у руках бандероль, на якій незнайомим почерком було написане моє прізвище.
Я відкрив пакет. Перев'язані стрічкою, в ньому лежали мої листи і невеличка записка з тим же незнайомим почерком.
«Виконуючи останню волю моєї дружини, надсилаю вам ці листи. Похорони відбулися два тижні тому на міському кладовищі».
Крім записки був ще один лист у заклеєному конверті, адресований до запитання на моє ім'я, але, очевидно, так і не відправлений. Це був останній лист від неї.
«Чому Ви не приїхали? Я так чекала на Вас. Знову недобрі передчуття. Я чомусь боюся, що більше не побачу Вас. Невже Ви розлюбили мене? Так не хочеться цього. Особливо зараз, коли надворі стільки тепла і сонця. Саме той місяць, коли ми з Вами зустрілися. Пам'ятаєте? А астрологи наобіцяли нам недобрий рік. Гадаю, вони помилилися. Жаль лише, що вже жовте листя і чомусь хочеться плакати. Здається, ще ніколи так не хотілося жити. А Ви знову не приїхали. Невже ми ніколи не побачимось? Як хочеться, щоб скоріше минув цей рік. Я підлікуюся, наберуся сил, і якогось весняного дня ми випадково купимо квитки в одне купе. 1 хай та ніч буде довгою-довгою, а наша дорога без кінця. І знову буде дощ, і гроза, і ми в той дощ, і більш нікого на всім світі».
* * *
На її могилі стоїть білий мармуровий хрест - ніжний і романтичний, як і її світлий образ.
Стоячи біля нього, я думав, чому після її відвертих листів жодного разу не зірвався з місця? Навіщо взагалі вів цю переписку? Навіщо збрехав про сім'ю, про доньку? Чому залишився один, і тепер, здається, назавжди.
Інколи у снах мені бачиться дитинство, новорічна ніч і золотава іграшка зі смарагдовим листям. Тоді я знову чую той неповторний дивний запах, що дурманить мені голову і кличе в ті дні, яких ніколи вже не повернеш/
