Хочу побачитися з Вами. Попрощатися. Щось недобрі передчуття знову. Про симптоми не буду. Я хочу бачити Вас!!! Ті очі, з якими піду...
А зрештою, не звертайте уваги. Бо буде надґпо смішно, якщо залишусь, і те все намарилось. Зараз почну розповідати про своє буття, і Ви зрозумієте, що все нормально і то лише примха. Знову підготовлені документи до Мюнхена з пропозицією обстежитись там. Я хочу жити. Я дуже люблю свого сина. І не хочеться робити боляче всім, кому нелегко втратити мене.
Чи вірите в загробне життя?,Єднання душ, вершину блаженного стану, без фізіології і нижчих бажань? І постійний стан щастя. Тільки б не потрапити в пекло. А скільки накоєно в житті. Каюсь, каюсь, каюсь... Ну що ж, зустрінемось там?
Хай буде дощ і Ви в той дощ. Я хочу цього дуже. І ще Вам щастя. Помоліться за мене...»
Тоді я довго не наважувався на відповідь і лише згодом все ж сів до письмового столу.
«Дуже непростий Ваш лист На ньому сльози. Коли писався. Коли читався. Тяжко. Душі дуже погано. Якийсь він особливий, цей Ваш лист Я не знаю, чи існує відповідь на нього і де її шукати. Перечитуєш - і кожного разу думаєш: неправда, не може бути. 1 не буде, тому що не може бути ніколи. Певно, ця думка від безсилля, від того, що не знаємо, не розуміємо, що ми Є, чи були, чи будемо. Все настільки досяжне для того нікчемного зморшкуватого шматка в наших черепах. Скільки живемо віків і досі не з'ясували, що після. Де? Як? Ким? Чим? Соромно від такої примітивності, а здавалось, не свині, навіть не собаки. От лише чому всі плачемо, коли прощаємося з близьким назавжди, чи близькі з нами? Що це? Адже не знаємо абсолютно, що саме відбувається. Куди йдемо? А сльози, як ніколи, як востаннє. І біль неможливий, і туга, і жаль. Чому? Незрозуміло.
Питаєте, чи вірю в загробне буття і постійний стан щастя. У мене немає сумнівів щодо постійного стану щастя. Буття ж скоріше ніякого немає, від того і щастя. Очевидно, відсутність відчуттів - то і є справжнє щастя. Ще мені здається, людині, якій доводиться стояти до нього ближче відносно інших, повинно бути ясніше і легше почуватися, тому що існує визначеність кінцевого, від якого подітися нікуди. Від безвиході повинна виникати смиренність, а це вже зовсім близько до щастя. Інакше жити в невизначеності, тобто, як живе більшість, не знаючи, не відчуваючи нічого попереду: ні щастя, ні життя, ні смерті.
Ну що ж, зустрінемося там. Хай буде дощ і Ви в той дощ. Я хочу цього теж. Чому хочеться плакати після цих слів? Чому плачуть люди перед смертю? Гадаю, тому що більше їм не зустрітися. Однак хочу, щоб Ви вірили в те, що плакати рано. А ще дуже хочу сміятися, «бо буде смішно, якщо залишусь, і то все намарилось». Буду молитися за те, щоб посміхатися разом щиро, легко, якоїсь там весни. Я теж майстер розпускати нюні, а от вселяти оптимізм - одне-два речення і виснажився. Посмійтеся хоч з цього. Ніжно цілую Вас. Переписуватимемось, а потім зустрінемося. Люблю Вас, ціную, як нікого».
«Я так довго чекала Вашого листа, що вже забула, що він може бути. Ніколи нічого подібного Ви мені не писали. Я хочу читати Ваші листи. Я хочу чути Ваші думки про сутність, вічність. Все це дуже цікаво. Пишіть мені.
Я знову якась змучена, важка, сама не знаю, що хочу. Себе не люблю таку, борюсь. Занурилась в нетрадиційність - це від страху і безвиході. Але найстрашніше, що час від часу Бога не чую в собі. А зараз знайшла цьому пояснення. Так що там, де призначила Вам зустріч, не буду - це однозначно. І причина не в тих Щоденних гріхах, а значно глибше. Це наше копошіння, ця мізерність наших «важливих», «необхідних» проблем, суєтність і неможливість зупинитись, відключитися і замислитися, втратити бажання бажань, досягнення мети... А очі догори - там безодня, а повітря в обличчя - це блаженно. А запахи, звуки - це шалено! Ви пробували викликати в собі почуття того блаженства? Щоб тільки ти і природа - і щастя. Ні, не в лісі. Там простіше. Там бачиш красу, там чуєш - і все дуже легко, а так, на порожньому місці? Словом, я сходжу з розуму. Але я маю щось з собою робити. Стала спокійнішою. Вчуся прощати. Знаю багато про себе, знаю, що потрібно, але не встигаю. Молюся щоденно. Мене не чують. І знаю тепер, чому. Згадую себе чотирнадцятилітню. Коли читала Старий і Новий Завіт, ховаючись. І все зрозуміло, і пройняло, захопило. А коли і куди поділося? А зараз - стіна. За все, що скоїли, будемо платити. Зло є і тягне щоденно в свої обійми. Сказала щось не те, подумала погано, зробила чи побажала зла, - і затягує, затягує, затягує. А далі не вирватись.
«Відсутність відчуттів чи почуттів - то і є справжнє постійне щастя». Але так непросто прийти до цієї відсутності. Я маю на увазі не смерть, а в реальності жити без відчуттів. А чи не для того ми були послані на землю, щоб з'їдати себе, мучити емоціями, почуттями. Я пробую цього досягнути тепер, щоб нічого і ніхто не викликав ніяких відчуттів. Щоб жінки були нейтральними в моєму сприйнятті, і чоловіки - ніякими. Спробуйте, то дуже нелегко. Не бачити, що подобається, і не працювати більше в цьому напрямку. Спробуйте дивитися на живу жінку ніяк, нейтрально. Це дуже цікаво. А ще прийти до нейтральності відносно людини, яка тебе чимось вабить і притягує фізично.
Смиренність - близько до щастя. Згода. Але звідки у Вас це? Говорите, про що думаю. Йдемо увесь час паралельно і утікаємо, здається, в одному напрямку. Скажу Вашими ж словами: «Якийсь він особливий, Ваш лист, і відповідь Ваша».
Пишу Вам - щоб були листи, щоб Ви були зі мною. Метушуся, набридла сама собі зі своєю хворобою, шукаю якийсь вихід, а можливо, треба зустрітися, заспокоїтись, проаналізувати свою сутність і необхідність. Для чого була? Дружина? Могла б бути й інша і напевно краща. Мати? Що залишиться на згадку? Моя несамовита любов до сина, яка, можливо, теж йому не на користь. Напевно, є матері кращі. Так для чого? Кому стало легше від мого існування, кому допомогла, хто згадає, так, без імені? Я б дуже не хотіла втягувати Вас у ті переживання за мене. Не варто. Не думайте про це. Звикайте до думки про миттєвість, необхідність, смиренність. Ну, а за «люблю ніжно», нема слів. У мене тремтить все тіло, але - це стан, протилежний щастю, згідно нашої з Вами теорії, виведеної вище. Я сміюся. Говоріть мені це завжди, і я буду відповідати взаємністю.
Тільки Вас і як нікого, і дуже-дуже ніжно. Сьогодні сплю із Вашим листом».
«Сходжу з розуму»... Радий за Вас. Заздрю. Це ще один із шляхів до щастя, і єдиний не виключає при цьому життя. У моєму домі живе психічно хворий молодий хлопець, йому років двадцять. З даху нашого будинку звисає громовідвід, така собі чимала іржава дротина. Хлопець натягує її, а потім відпускає, дротина вібрує і тарабанить по металевій ринві. Хлопець у захопленні, на межі оргазму. Він смикає дротину з самого ранку, доки не стемніє і його не заженуть спати. Комусь для щастя потрібні мільйони, комусь смерть, йому - шмат іржавої дротини. Погодьтеся, останнє не таке вже й недосяжне щастя. Чомусь тривожусь, що почуєте в моїх словах іронію. Я давно йому заздрю. Прекрасна мелодія у цієї його дротини. Я слухаю її із дня на день, і вона мені не набридає. От і сьогодні двадцятилітній щасливчик на своєму місці. Він весь змокрів, а й досі тремтить від захоплення. Увечері його нагодують, і він засне.
