Олександр Жовна. ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками - Page 8

Хочу побачитися з Вами. Попрощатися. Щось не­добрі передчуття знову. Про симптоми не буду. Я хочу бачити Вас!!! Ті очі, з якими піду...

А зрештою, не звертайте уваги. Бо буде надґпо смішно, якщо залишусь, і те все намарилось. Зараз поч­ну розповідати про своє буття, і Ви зрозумієте, що все нормально і то лише примха. Знову підготовлені доку­менти до Мюнхена з пропозицією обстежитись там. Я хочу жити. Я дуже люблю свого сина. І не хочеться ро­бити боляче всім, кому нелегко втратити мене.

Чи вірите в загробне життя?,Єднання душ, верши­ну блаженного стану, без фізіології і нижчих бажань? І постійний стан щастя. Тільки б не потрапити в пекло. А скільки накоєно в житті. Каюсь, каюсь, каюсь... Ну що ж, зустрінемось там?

Хай буде дощ і Ви в той дощ. Я хочу цього дуже. І ще Вам щастя. Помоліться за мене...»

Тоді я довго не наважувався на відповідь і лише зго­дом все ж сів до письмового столу.

«Дуже непростий Ваш лист На ньому сльози. Коли писався. Коли читався. Тяжко. Душі дуже погано. Якийсь він особливий, цей Ваш лист Я не знаю, чи існує відповідь на нього і де її шукати. Перечитуєш - і кож­ного разу думаєш: неправда, не може бути. 1 не буде, тому що не може бути ніколи. Певно, ця думка від без­силля, від того, що не знаємо, не розуміємо, що ми Є, чи були, чи будемо. Все настільки досяжне для того нікчемного зморшкуватого шматка в наших черепах. Скільки живемо віків і досі не з'ясували, що після. Де? Як? Ким? Чим? Соромно від такої примітивності, а здавалось, не свині, навіть не собаки. От лише чому всі плачемо, коли прощаємося з близьким назавжди, чи близькі з нами? Що це? Адже не знаємо абсолютно, що саме відбувається. Куди йдемо? А сльози, як ніколи, як востаннє. І біль неможливий, і туга, і жаль. Чому? Не­зрозуміло.

Питаєте, чи вірю в загробне буття і постійний стан щастя. У мене немає сумнівів щодо постійного стану щастя. Буття ж скоріше ніякого немає, від то­го і щастя. Очевидно, відсутність відчуттів - то і є справжнє щастя. Ще мені здається, людині, якій дово­диться стояти до нього ближче відносно інших, повинно бути ясніше і легше почуватися, тому що існує виз­наченість кінцевого, від якого подітися нікуди. Від без­виході повинна виникати смиренність, а це вже зовсім близько до щастя. Інакше жити в невизначеності, тобто, як живе більшість, не знаючи, не відчуваючи нічого попереду: ні щастя, ні життя, ні смерті.

Ну що ж, зустрінемося там. Хай буде дощ і Ви в той дощ. Я хочу цього теж. Чому хочеться плакати після цих слів? Чому плачуть люди перед смертю? Гадаю, тому що більше їм не зустрітися. Однак хочу, щоб Ви вірили в те, що плакати рано. А ще дуже хочу сміяти­ся, «бо буде смішно, якщо залишусь, і то все намари­лось». Буду молитися за те, щоб посміхатися разом щиро, легко, якоїсь там весни. Я теж майстер розпус­кати нюні, а от вселяти оптимізм - одне-два речення і виснажився. Посмійтеся хоч з цього. Ніжно цілую Вас. Переписуватимемось, а потім зустрінемося. Люблю Вас, ціную, як нікого».

«Я так довго чекала Вашого листа, що вже забула, що він може бути. Ніколи нічого подібного Ви мені не писали. Я хочу читати Ваші листи. Я хочу чути Ваші думки про сутність, вічність. Все це дуже цікаво. Пишіть мені.

Я знову якась змучена, важка, сама не знаю, що хо­чу. Себе не люблю таку, борюсь. Занурилась в нетрадиційність - це від страху і безвиході. Але най­страшніше, що час від часу Бога не чую в собі. А зараз знайшла цьому пояснення. Так що там, де призначила Вам зустріч, не буду - це однозначно. І причина не в тих Щоденних гріхах, а значно глибше. Це наше копошіння, ця мізерність наших «важливих», «необхідних» про­блем, суєтність і неможливість зупинитись, відключи­тися і замислитися, втратити бажання бажань, до­сягнення мети... А очі догори - там безодня, а повітря в обличчя - це блаженно. А запахи, звуки - це шалено! Ви пробували викликати в собі почуття того блажен­ства? Щоб тільки ти і природа - і щастя. Ні, не в лісі. Там простіше. Там бачиш красу, там чуєш - і все дуже легко, а так, на порожньому місці? Словом, я сходжу з розуму. Але я маю щось з собою робити. Стала спокійнішою. Вчуся прощати. Знаю багато про себе, знаю, що потрібно, але не встигаю. Молюся щоденно. Мене не чують. І знаю тепер, чому. Згадую себе чотир­надцятилітню. Коли читала Старий і Новий Завіт, хо­ваючись. І все зрозуміло, і пройняло, захопило. А коли і куди поділося? А зараз - стіна. За все, що скоїли, буде­мо платити. Зло є і тягне щоденно в свої обійми. Ска­зала щось не те, подумала погано, зробила чи побажа­ла зла, - і затягує, затягує, затягує. А далі не вирва­тись.

«Відсутність відчуттів чи почуттів - то і є справжнє постійне щастя». Але так непросто прийти до цієї відсутності. Я маю на увазі не смерть, а в ре­альності жити без відчуттів. А чи не для того ми були послані на землю, щоб з'їдати себе, мучити емоціями, почуттями. Я пробую цього досягнути тепер, щоб нічого і ніхто не викликав ніяких відчуттів. Щоб жінки були нейтральними в моєму сприйнятті, і чоловіки - ніякими. Спробуйте, то дуже нелегко. Не бачити, що подобається, і не працювати більше в цьому напрямку. Спробуйте дивитися на живу жінку ніяк, нейтрально. Це дуже цікаво. А ще прийти до нейтральності віднос­но людини, яка тебе чимось вабить і притягує фізично.

Смиренність - близько до щастя. Згода. Але звідки у Вас це? Говорите, про що думаю. Йдемо увесь час па­ралельно і утікаємо, здається, в одному напрямку. Скажу Вашими ж словами: «Якийсь він особливий, Ваш лист, і відповідь Ваша».

Пишу Вам - щоб були листи, щоб Ви були зі мною. Ме­тушуся, набридла сама собі зі своєю хворобою, шукаю якийсь вихід, а можливо, треба зустрітися, заспо­коїтись, проаналізувати свою сутність і необхідність. Для чого була? Дружина? Могла б бути й інша і напевно краща. Мати? Що залишиться на згадку? Моя несамо­вита любов до сина, яка, можливо, теж йому не на ко­ристь. Напевно, є матері кращі. Так для чого? Кому стало легше від мого існування, кому допомогла, хто згадає, так, без імені? Я б дуже не хотіла втягувати Вас у ті переживання за мене. Не варто. Не думайте про це. Звикайте до думки про миттєвість, не­обхідність, смиренність. Ну, а за «люблю ніжно», нема слів. У мене тремтить все тіло, але - це стан, проти­лежний щастю, згідно нашої з Вами теорії, виведеної вище. Я сміюся. Говоріть мені це завжди, і я буду відповідати взаємністю.

Тільки Вас і як нікого, і дуже-дуже ніжно. Сьогодні сплю із Вашим листом».

«Сходжу з розуму»... Радий за Вас. Заздрю. Це ще один із шляхів до щастя, і єдиний не виключає при цьо­му життя. У моєму домі живе психічно хворий молодий хлопець, йому років двадцять. З даху нашого будинку звисає громовідвід, така собі чимала іржава дротина. Хлопець натягує її, а потім відпускає, дротина вібрує і тарабанить по металевій ринві. Хлопець у захопленні, на межі оргазму. Він смикає дротину з самого ранку, доки не стемніє і його не заженуть спати. Комусь для щастя потрібні мільйони, комусь смерть, йому - шмат іржавої дротини. Погодьтеся, останнє не таке вже й недосяжне щастя. Чомусь тривожусь, що почуєте в моїх словах іронію. Я давно йому заздрю. Прекрасна мелодія у цієї його дротини. Я слухаю її із дня на день, і вона мені не набридає. От і сьогодні двадцятилітній щасливчик на своєму місці. Він весь змокрів, а й досі тремтить від захоплення. Увечері його нагодують, і він засне.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.