Буду чекати Вашого листа. Можливо, тепер Вам не захочеться відписувати. Я зайду до пошти у вересні. Буду заходити у жовтні, листопаді. Але прошу не рвати цього зв'язку. Я так довго чекала на нього. Дуже сумую за Вами. За тією ніччю з грозою. Живу надією на її воскресіння. Мій лист може здатися добрим відвертим листом до старого друга. Це не так. Ви мені не просто друг. Той весняний перон, наше купе, все це залишиться назавжди тривогою і збудженням, вічною тугою і вічним сподіванням».
«Здається, рано чи пізно ми маємо зустрітися. Очевидно. Це навіть не залежить від нас із Вами. Гадаю, що це справді належить вищій силі. Тій самій, що вклала колись у мою руку залізничний квиток до купе, в якому вперше і востаннє я відчув те, що не забудеться, доки житиму. Часом, мені теж, як і Вам, здається, що в наших стосунках тепер лише тимчасова перерва, лише початок чогось ще більшого, ніж відбулося тієї ночі в купе. Так само, як і Ви, я теж думаю: а чи не слід було віддати смерті казку і побути одним реальним цілим. Адже я знаю людей, яким вдалося дожити до глибокої старості і зберегти те реальне живе почуття, яке заберуть із собою до могили і яке дійсно схоже на казку. Чому б цей стан, як писали колись Ви, не назвати коханням ? Можливо, його слід завойовувати тепер. Адже невідомо, скільки кому залишилось.
Як Вам тепер живеться? Чим заповнена душа Ваша? Так хочеться, щоб вона була щаслива, а ще більше прикласти до того руку, якщо не серце».
«Нічого не можу зробити, нічого не чую, ні про що інше не можу думати. День починаю і закінчую Вашим листом. Зібралася купа справ перед відпусткою, а я ходжу, як заворожена. Весь минулий тиждень була з передчуттям, що Ваш лист чекає мене на пошті. Прочитала і втратила спокій. До вечора бродила по місту. Додому приїхала пізно. Років сто не чула церковного дзвону, а в той день ішла на нього і слухала довго-довго. Я завжди жалкувала, що мама не хрестила мене. Я ж наперекір чоловікові взяла сина за руку і повела до церкви. Мабуть, пишу нецікаві для Вас речі. Всі ці роки мій син - моя єдина радість.
Ви праві. Можливо, зовсім мало лишилося комусь із нас. І я вже не хочу глибокої старості, і не вірю в старечу ідилію.
Колись дуже давно у моєї мами була історія кохання - романтична ідеалізована любов без поцілунків і всього матеріального. І от він відшукує маму через тридцять років. Не зміг забути і, врешті-решт, померти, не побачивши її і не сказавши чогось головного. А мама не впізнала його. Розумієте, зовсім. Чужий, старий чоловік. Які почуття? Яке кохання? Коли серце і розум німі, а душа стомилися від життя. Прожив він легко і весело. Багато любив жінок був добрий з дружиною, з дочками, а спокою не знайшов. Приїхав. Багато грошей, мало сил і два інфаркти. І чужий. Все одно чужий. Якось випадково знайшла невідправлений мамин лист до нього. Добрий, ніжний, але невідправлений. Ось так.
П'ять років - теж час. Змінилися ми і зовні, і в душі. Час безжалісний. І я ніколи не буду тією, що була п'ять років тому. Забула, як сміятися, як спілкуватися. Три роки я ходила, зовсім не піднімаючи очей. Вся у своїх проблемах. А тепер начеб порозумнішала. Життя вчить. Менше страждань. Менше проблем. Прийшов чоловік - добре, не прийшов - сплю спокійно. Знову вчуся, як немовля, говорити з людьми. Вечорами катаюсь з подругою на велосипеді, інколи з ним. У вихідні - кава в парку. Читаю рідко, але запоєм.
Такий от лист Зовсім не цікавий і суто жіночий. А у нашої з Вами казки все ж, здається, був щасливий кінець.
Чомусь боюся, що наше листування може покласти повний крах ілюзіям і привести до взаємного розчарування. Але інколи до нестями хочу побачити Вас, почути голос. Однак почуття страху дужче, адже в цьому є ризик втратити одне одного назавжди. Втратити разом із пам'яттю про минуле. А ще чомусь боюсь нещирості, надуманості в наших листах. Інколи думаєш: а чи не було все театром для двох, де актори - ми з Вами. Надто все ідеально, чисто. І чому чоловік у сім'ї грубий, байдужий, а в стосунках з іншою жінкою - ніжний, порядний? І де він справжній?»
«Минуло всього два дні. Не було змоги відправити листа, і як все змінилося. Здається, я знову остаточно втратила спокій. Прокидаюся і засинаю з Вами. На роботі, на вулиці, дома - знову Ви. Знову те нестримане, сяюче молодістю почуття, як колись. Що це? Звідки? Чи бачили Ви в мені жінку? Я хочу це знати! Я хочу Вас! Хочу безсоромно, розпусна. Я згораю від жаги. Робіть щось! Молю Вас. Я не боюсь ні розчарувань, ні довгих страждань. Я хочу однієї цієї миті».
«Знаю, що тепер у Вашому настрої все змінилося, і Ви думаєте, чи варто було посилати листа. Очевидно, я не скажу зараз усієї правди, але намагатимусь бути близьким до неї. Мабуть, лист Ваш несподіваний, а тому викликав у мене якісь нові роздуми замість того, щоб збудити і зірвати з місця. Можливо, моє розпутне життя зробило мене тупим до жіночої відвертості. Можливо, я звик до подібної відвертості, де врешті- решт з усього багатства фраз лишається одна: «Я хочу Вас». Після чого чомусь приходить почуття розчарування, розв'язка, вирішення якої стає моєю звичайною повинністю. Я прочитав листа і лише потім згадав, що він від Вас. А можливо, я все ще боюся не Вас пізнати в іншій якості, а того, що Ви, як більшість, пізнаєте мене. Адже, чесно кажучи, я був зовсім іншим з Вами, ніж із багатьма. І тільки з Вами... Я все ще не втратив бережного ставлення до того незвичайного, що зв'язувало нас. Певно, через те Ви лишилися в свідомості і пам'яті - єдиною на фоні років і безлічі різноманітних зустрічей та стосунків з жінками.
У Вас тепер складається неприємне сприйняття, вірніше - сприйняття неприємного. Воно помилкове, не кидайте читати листа. Вас турбує питання, чи бачив я у Вас жінку. Очевидно, в тому розумінні, що Ви запитуєте тепер, я справді не допускав цього і не домагався, щоб не порушити чогось дуже цінного, унікального. Коли ж намагався допустити можливість такої близькості, склалося враження, ніби брудними руками слід було доторкнутися чистих пелюсток. Очевидно, все це через самооцінку своєї власної розпусності. Погодьтеся, навіть найрозпусніший і найтупіший навряд чи дозволив би собі це. Я не відчував за собою такого права і вважав себе недостойним. Але якби це сталося?
Пам'ятаєте, в одному з листів Ви писали, що уявили собі нас разом, і я став для Вас чимось звичним, буденним, як стіл, чи вікно. Це було так сумно. Хоча я Вас дуже розумів тоді. Тепер Ви не боїтесь нічого, ні розчарувань, ні довгих страждань. А завтра? Як запитували Ви мене колись. Що буде завтра? А я чомусь чим далі, все більше боюсь розчарувань і особливо довгих страждань. Надто велика образа на долю виникне після того, коли ми зблизимось і не залишимось, щоб жити в цьому. Адже Ви потрібні мені, щоб жити, радіти, сумувати повсякчас. Але не мати крадених тимчасових стосунків. Для цього мені знайти жінку простіше. Таких більшість;. А Ви одна. Інколи хочеться, щоб усе, що оточує нас тепер - зникло, поділося кудись, і тоді я б прийшов до Вас назавжди. Але здійснити своїми руками те, що належить владі Господній, у мене не вистачить духу».
Я був страшенно злий на себе після того, як відправив цього листа, і думав, що вона ніколи більше не відгукнеться. Але згодом лист від неї все ж прийшов.
«Чесніше було б сказати одне слово: «Прощайте».
Ви залишились таким же добрим і ніжним, але до тієї двадцятирічної дівчини. Як швидко, всього за п'ять років, я перетворилася на дику самку, оточивши себе брудом. Я чомусь відчула, що втрачаю Вас. Я раптом побачила себе брудною повією. Жаль, що той чистий світлий образ, який Ви любили, щез. Казка скінчилася. Важко поставити крапку. Але хай Господь продовжить життя. Боюсь лише одного - Вашої смерті. Пам'ятаєте у Чехова: «Якщо Вам коли-небудь потрібне моє життя, то прийдіть і візьміть його». Так от Прийдіть і візьміть.
Не відписуйте мені тепер. Я напишу сама. Здається, потрібна перерва і Вам, і мені. Хай закінчиться зима».
Настав березень, і я знову одержав листа.
«Ну ось і все. Знову весна! Знову легко дихати і банальність стає дійсною: «И жизнь хороша, и жить хорошо!» Адже справді добре, коли йдеш по землі, коли дихаєш, бачиш і чуєш навколишнє, що прокинулось після зимової сплячки. Певно, це справжнє щастя - просто жити. Не знаю, чи слід мені просити у Вас прощення. Інколи я дію нерозумно. Адже я людина настрою. Згораючи від кохання в травні, червні, липні, серпні, я вкриваюся кригою восени і взимку. Хоча теж із мінливою хмарністю. І Ви мали нагоду переконатись у цьому. Час від часу мене все ж кидало в жар. І опісля я ще довго і гарячково бажала спілкування з Вами. Заборонивши собі писати Вам, я починала писати сама собі. З одного боку, не набридала Вам, з іншого - намагалась розібратися в собі. Навіщо все сталося? Навіщо не полишить? Не змогла.
Сніг так і не випав цієї зими, не відбілив і не міг цього зробити. Я не люблю зиму з її холодами, вітрами, морозами і моїми важкими зимовими речами, які чомусь не зігрівають, а лише сковують все тіло, створюючи дискомфорт і кепський настрій. Я люблю весну, теплий дощ, щоб вулиці були чисті і безлюдні, щоб задихнутись прозорим повітрям і свіжою зливою.
Подаруйте мені квіти. Хоч би на листівці».
То була листівка із фіалками, маленька і старомодна, я знайшов її дуже давно у скрині своєї бабці. Не знаю, чому я беріг її так довго. Можливо, я чекав саме цього Дня.
«Вітаю з весною! Хай вона продовжується все Ваше життя і кохає Вас разом зі мною! Переповнюйтесь нею!»
«Я так страшенно була зраділа Вашій листівці. Здається, вона прийшла з минулого віку. Якась безсоромна радість! Нічого не могла вдіяти з собою. Губи всміхалися і все. Думаю, що за минулий місяць то був найщасливіший день.
Списала купу паперу, але не відіслала. Схолола душа. І ніби є радощі в житті, а щось не дає спокою в очікуванні майбутнього. Не хотіла лякати Вас у попередніх листах, але однією з причин появи його стало передчуття близької розв'язки, чи кінця. Так хочеться вірити у Бога. Вірите мені? Це одна з моїх ран. Серце прагне, а розум скалічений нікчемними науками та людьми. Не кориться. В розмови, що Бог у кожного в душі свій, не вірю. Фальш безбожників на своє виправдання. Хочу прийти до істинної віри, щоб з головою, без останку і щоб ніяких більше бажань.
Ви ніколи не чули, що лінії руки мають властивість змінюватися протягом життя?
