Олександр Жовна. ЇЇ тіло пахло зимовими яблуками - Page 6

Буду чекати Вашого листа. Можливо, тепер Вам не захочеться відписувати. Я зайду до пошти у вересні. Буду заходити у жовтні, листопаді. Але прошу не рва­ти цього зв'язку. Я так довго чекала на нього. Дуже су­мую за Вами. За тією ніччю з грозою. Живу надією на її воскресіння. Мій лист може здатися добрим відвер­тим листом до старого друга. Це не так. Ви мені не просто друг. Той весняний перон, наше купе, все це за­лишиться назавжди тривогою і збудженням, вічною тугою і вічним сподіванням».

«Здається, рано чи пізно ми маємо зустрітися. Оче­видно. Це навіть не залежить від нас із Вами. Гадаю, що це справді належить вищій силі. Тій самій, що вкла­ла колись у мою руку залізничний квиток до купе, в яко­му вперше і востаннє я відчув те, що не забудеться, до­ки житиму. Часом, мені теж, як і Вам, здається, що в наших стосунках тепер лише тимчасова перерва, лише початок чогось ще більшого, ніж відбулося тієї ночі в купе. Так само, як і Ви, я теж думаю: а чи не слід було віддати смерті казку і побути одним реальним цілим. Адже я знаю людей, яким вдалося дожити до глибокої старості і зберегти те реальне живе почуття, яке за­беруть із собою до могили і яке дійсно схоже на казку. Чому б цей стан, як писали колись Ви, не назвати ко­ханням ? Можливо, його слід завойовувати тепер. Адже невідомо, скільки кому залишилось.

Як Вам тепер живеться? Чим заповнена душа Ва­ша? Так хочеться, щоб вона була щаслива, а ще більше прикласти до того руку, якщо не серце».

«Нічого не можу зробити, нічого не чую, ні про що інше не можу думати. День починаю і закінчую Вашим листом. Зібралася купа справ перед відпусткою, а я хо­джу, як заворожена. Весь минулий тиждень була з пе­редчуттям, що Ваш лист чекає мене на пошті. Прочи­тала і втратила спокій. До вечора бродила по місту. Додому приїхала пізно. Років сто не чула церковного дзвону, а в той день ішла на нього і слухала довго-дов­го. Я завжди жалкувала, що мама не хрестила мене. Я ж наперекір чоловікові взяла сина за руку і повела до церкви. Мабуть, пишу нецікаві для Вас речі. Всі ці роки мій син - моя єдина радість.

Ви праві. Можливо, зовсім мало лишилося комусь із нас. І я вже не хочу глибокої старості, і не вірю в ста­речу ідилію.

Колись дуже давно у моєї мами була історія кохання - романтична ідеалізована любов без поцілунків і всьо­го матеріального. І от він відшукує маму через трид­цять років. Не зміг забути і, врешті-решт, померти, не побачивши її і не сказавши чогось головного. А мама не впізнала його. Розумієте, зовсім. Чужий, старий чо­ловік. Які почуття? Яке кохання? Коли серце і розум німі, а душа стомилися від життя. Прожив він легко і весело. Багато любив жінок був добрий з дружиною, з дочками, а спокою не знайшов. Приїхав. Багато грошей, мало сил і два інфаркти. І чужий. Все одно чужий. Якось випадково знайшла невідправлений мамин лист до нього. Добрий, ніжний, але невідправлений. Ось так.

П'ять років - теж час. Змінилися ми і зовні, і в душі. Час безжалісний. І я ніколи не буду тією, що була п'ять років тому. Забула, як сміятися, як спілкуватися. Три роки я ходила, зовсім не піднімаючи очей. Вся у своїх проблемах. А тепер начеб порозумнішала. Життя вчить. Менше страждань. Менше проблем. Прийшов чоловік - добре, не прийшов - сплю спокійно. Знову вчу­ся, як немовля, говорити з людьми. Вечорами катаюсь з подругою на велосипеді, інколи з ним. У вихідні - кава в парку. Читаю рідко, але запоєм.

Такий от лист Зовсім не цікавий і суто жіночий. А у нашої з Вами казки все ж, здається, був щасливий кінець.

Чомусь боюся, що наше листування може покласти повний крах ілюзіям і привести до взаємного розчару­вання. Але інколи до нестями хочу побачити Вас, почу­ти голос. Однак почуття страху дужче, адже в цьому є ризик втратити одне одного назавжди. Втратити разом із пам'яттю про минуле. А ще чомусь боюсь не­щирості, надуманості в наших листах. Інколи думаєш: а чи не було все театром для двох, де актори - ми з Ва­ми. Надто все ідеально, чисто. І чому чоловік у сім'ї грубий, байдужий, а в стосунках з іншою жінкою - ніжний, порядний? І де він справжній?»

«Минуло всього два дні. Не було змоги відправити листа, і як все змінилося. Здається, я знову остаточ­но втратила спокій. Прокидаюся і засинаю з Вами. На роботі, на вулиці, дома - знову Ви. Знову те нестрима­не, сяюче молодістю почуття, як колись. Що це? Звідки? Чи бачили Ви в мені жінку? Я хочу це знати! Я хочу Вас! Хочу безсоромно, розпусна. Я згораю від жа­ги. Робіть щось! Молю Вас. Я не боюсь ні розчарувань, ні довгих страждань. Я хочу однієї цієї миті».

«Знаю, що тепер у Вашому настрої все змінилося, і Ви думаєте, чи варто було посилати листа. Очевидно, я не скажу зараз усієї правди, але намагатимусь бути близьким до неї. Мабуть, лист Ваш несподіваний, а то­му викликав у мене якісь нові роздуми замість того, щоб збудити і зірвати з місця. Можливо, моє розпутне життя зробило мене тупим до жіночої відвертості. Можливо, я звик до подібної відвертості, де врешті- решт з усього багатства фраз лишається одна: «Я хо­чу Вас». Після чого чомусь приходить почуття розча­рування, розв'язка, вирішення якої стає моєю звичай­ною повинністю. Я прочитав листа і лише потім зга­дав, що він від Вас. А можливо, я все ще боюся не Вас пізнати в іншій якості, а того, що Ви, як більшість, пізнаєте мене. Адже, чесно кажучи, я був зовсім іншим з Вами, ніж із багатьма. І тільки з Вами... Я все ще не втратив бережного ставлення до того незвичайного, що зв'язувало нас. Певно, через те Ви лишилися в свідо­мості і пам'яті - єдиною на фоні років і безлічі різно­манітних зустрічей та стосунків з жінками.

У Вас тепер складається неприємне сприйняття, вірніше - сприйняття неприємного. Воно помилкове, не кидайте читати листа. Вас турбує питання, чи бачив я у Вас жінку. Очевидно, в тому розумінні, що Ви запи­туєте тепер, я справді не допускав цього і не домагав­ся, щоб не порушити чогось дуже цінного, унікального. Коли ж намагався допустити можливість такої близь­кості, склалося враження, ніби брудними руками слід було доторкнутися чистих пелюсток. Очевидно, все це через самооцінку своєї власної розпусності. Погодьте­ся, навіть найрозпусніший і найтупіший навряд чи доз­волив би собі це. Я не відчував за собою такого права і вважав себе недостойним. Але якби це сталося?

Пам'ятаєте, в одному з листів Ви писали, що уявили собі нас разом, і я став для Вас чимось звичним, буден­ним, як стіл, чи вікно. Це було так сумно. Хоча я Вас дуже розумів тоді. Тепер Ви не боїтесь нічого, ні розча­рувань, ні довгих страждань. А завтра? Як запитували Ви мене колись. Що буде завтра? А я чомусь чим далі, все більше боюсь розчарувань і особливо довгих страж­дань. Надто велика образа на долю виникне після того, коли ми зблизимось і не залишимось, щоб жити в цьо­му. Адже Ви потрібні мені, щоб жити, радіти, сумува­ти повсякчас. Але не мати крадених тимчасових сто­сунків. Для цього мені знайти жінку простіше. Таких більшість;. А Ви одна. Інколи хочеться, щоб усе, що оточує нас тепер - зникло, поділося кудись, і тоді я б прийшов до Вас назавжди. Але здійснити своїми рука­ми те, що належить владі Господній, у мене не виста­чить духу».

Я був страшенно злий на себе після того, як відправив цього листа, і думав, що вона ніколи більше не відгук­неться. Але згодом лист від неї все ж прийшов.

«Чесніше було б сказати одне слово: «Прощайте».

Ви залишились таким же добрим і ніжним, але до тієї двадцятирічної дівчини. Як швидко, всього за п'ять років, я перетворилася на дику самку, оточивши себе брудом. Я чомусь відчула, що втрачаю Вас. Я рап­том побачила себе брудною повією. Жаль, що той чис­тий світлий образ, який Ви любили, щез. Казка скінчи­лася. Важко поставити крапку. Але хай Господь про­довжить життя. Боюсь лише одного - Вашої смерті. Пам'ятаєте у Чехова: «Якщо Вам коли-небудь потрібне моє життя, то прийдіть і візьміть його». Так от Прийдіть і візьміть.

Не відписуйте мені тепер. Я напишу сама. Здається, потрібна перерва і Вам, і мені. Хай закінчиться зима».

Настав березень, і я знову одержав листа.

«Ну ось і все. Знову весна! Знову легко дихати і ба­нальність стає дійсною: «И жизнь хороша, и жить хо­рошо!» Адже справді добре, коли йдеш по землі, коли дихаєш, бачиш і чуєш навколишнє, що прокинулось після зимової сплячки. Певно, це справжнє щастя - просто жити. Не знаю, чи слід мені просити у Вас про­щення. Інколи я дію нерозумно. Адже я людина наст­рою. Згораючи від кохання в травні, червні, липні, серпні, я вкриваюся кригою восени і взимку. Хоча теж із мінливою хмарністю. І Ви мали нагоду переконатись у цьому. Час від часу мене все ж кидало в жар. І опісля я ще довго і гарячково бажала спілкування з Вами. За­боронивши собі писати Вам, я починала писати сама собі. З одного боку, не набридала Вам, з іншого - нама­галась розібратися в собі. Навіщо все сталося? Навіщо не полишить? Не змогла.

Сніг так і не випав цієї зими, не відбілив і не міг цьо­го зробити. Я не люблю зиму з її холодами, вітрами, морозами і моїми важкими зимовими речами, які чо­мусь не зігрівають, а лише сковують все тіло, створю­ючи дискомфорт і кепський настрій. Я люблю весну, теплий дощ, щоб вулиці були чисті і безлюдні, щоб за­дихнутись прозорим повітрям і свіжою зливою.

Подаруйте мені квіти. Хоч би на листівці».

То була листівка із фіалками, маленька і старомодна, я знайшов її дуже давно у скрині своєї бабці. Не знаю, чому я беріг її так довго. Можливо, я чекав саме цього Дня.

«Вітаю з весною! Хай вона продовжується все Ваше життя і кохає Вас разом зі мною! Переповнюйтесь нею!»

«Я так страшенно була зраділа Вашій листівці. Здається, вона прийшла з минулого віку. Якась безсо­ромна радість! Нічого не могла вдіяти з собою. Губи всміхалися і все. Думаю, що за минулий місяць то був найщасливіший день.

Списала купу паперу, але не відіслала. Схолола душа. І ніби є радощі в житті, а щось не дає спокою в очіку­ванні майбутнього. Не хотіла лякати Вас у попередніх листах, але однією з причин появи його стало перед­чуття близької розв'язки, чи кінця. Так хочеться віри­ти у Бога. Вірите мені? Це одна з моїх ран. Серце праг­не, а розум скалічений нікчемними науками та людьми. Не кориться. В розмови, що Бог у кожного в душі свій, не вірю. Фальш безбожників на своє виправдання. Хочу прийти до істинної віри, щоб з головою, без останку і щоб ніяких більше бажань.

Ви ніколи не чули, що лінії руки мають властивість змінюватися протягом життя?


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.