Серед моєї колекції ікон є одна невеличка, досить непримітна, на якій зображений святий великомученик Пантелеймон. Коли у мене бувають гості, а серед них багато фахівців, мистецтвознавців, художників, словом, усе богемна публіка, що завжди не шкодує захоплень відносно моєї колекції, майже у кожного та маленька ікона викликає принаймні подив і нерозуміння.
- А це що? - запитують вони, вирячивши на мене свої естетські очі. - Що за сентименти? Адже у відсутності смаку Вас не запідозриш.
Я мовчу, потім відводжу їх убік і уникаю розмови. Мені завжди неприємно і боляче бачити їхні скептичні посмішки, але я смиренно витримую їх і не вдаюся до пояснень. Проте винуватити їх у їхній зверхності нема чого. Звідкіля їм знати, що то за ікона і яка немайстерна рука писала її майже півтора століття тому.
Саме півтора століття тому в загубленому серед лісів хуторі, в хаті на нетопленій печі лежав хлопчик, якого звали Пилипком. Він лежав, згорнувшись калачиком, притиснувшись спиною до маминого живота, вже другий день. Сьогодні, прокинувшись, Пилипок відчув, що мамине тіло стало холодним. Ще вчора увечері воно було теплим і зігрівало Пилипка, а сьогодні було холодним. Мама не рухалась і не стогнала. Рука її, що обіймала Пилипка, теж була холодною.
Пилипок хотів було ворухнутись, але рука була такою важкою, що він не зміг навіть зрушитись і продовжував лежати.
Вже більше тижня мела хуртовина, і невеличкий хутір, в якому з десятка хат з людьми залишилось менш ніж половина, майже зник під снігом. На хуторі панував голод.
Сьогодні опівдні хуртовина нарешті стихла. Пилипок дивився у вікно, де на розмальованій морозом шибі в кутку залишилась невеличка пляма.
- Вже вітру нема і снігу нема, - мовив він.
Але мама нічого не відповіла. Пилипок перевів погляд на мамину руку, що обіймала його, і йому чомусь стало страшно доторкнутись до неї. Він майже знав, що коли доторкнеться, то відчує холод, і Пилипок знову заплющив очі.
Його розбудив гуркіт. Хтось намагався відчинити двері. Нарешті вони все ж відчинились, і в хаті з'явився латаний кожух дядька Селантія з сусідньої хати.
- Ну й намело, не доберешся до вас... Живі ви тут? - тяжко дихаючи, загримав він.
Пилипок дивився на дядька і мовчав.
- Живий... - протяг дядько, побачивши, як з печі дивляться на нього два блискучих ока.
Підійшовши ближче, він раптом зупинився і завмер як укопаний. Далі зняв шапку і перехрестився.
- Фекла. Фекла... - пробурмотів він і вмовк.
Пилипок дивився на велику дядькову бороду і не розумів, про що він там говорить сам до себе.
- Що ж тепер з тобою робити? Підеш зі мною? - запитав Селантій знову ніби сам у себе.
Пилипок мовчав. Селантій взявся за мамину руку і зняв її з Пилипка.
Годі тобі вже, хлопче, вилежуватись, - насуплено сказав він, - бо й сам чого доброго... Зі мною підеш...
Селантій підняв Пилипка на руки.
- А мамка? - запитав Пилипок.
- Мамка твоя померла. Тепер ти сам. На ось тобі, їж.
І Селантій простяг Пилипкові шматок почорнілого
буряка. Пилипок узяв шматок і став його жувати.
