- Вибачте? - не зрозумів він.
- Мене посадили до вашого авто поза вашим бажанням, не погоджуючи. Вони ніколи не погоджують. Однак з не меншим успіхом це міг би зробити і не міліціонер. Це недобре.
- Чому?
- Ви слабкий. Навались на вас проблема, натисни на вас життя - ви зламаєтесь.
Він знову глянув на попутницю.
- Певно, зайве говорити про влучність ваших слів. Судячи з інтонації, ви говорите без найменших сумнівів. Але погодьтеся: в такому разі просто нецікаво жити.
- Все це теж одна із тем для сумнівів. Нема нічого визначеного.
- А смерть?
- Тим більше. Інколи мені хочеться прочинити туди двері, але кожного разу страшно побачити не пустку небуття, а чергову банальність, наповнену тобі подібними.
- Ви смертельна песимістка.
- Смертельна песимістка... - посміхнулась вона.
Він теж посміхнувся.
Вона дивилася на дощ.
- Однак життя дається один раз, і я хочу прожити його блондинкою...
- Ви на правильному шляху...
- Я знаю...
Вони знову посміхнулися.
- А вам захотілося спілкування. Правду кажучи, відразу ви були рішуче проти моєї присутності й із задоволенням викинули б мене на якомусь крутому повороті. Адже у вас була така думка, зізнайтесь?
Він мовчав, не знаходячи відповіді.
- Чому ви не скажете - ні? Не бійтесь, я не настільки провидиця, як може здатися. Я звичайна, з типовою фізіологією і нормальними органами. У мене, хіба що, пухліші, ніж звичайно, губи, але це не заважає їх цілувати, навіть навпаки, кажуть, це надає поцілунку чогось особливого, хочете спробувати?
Вона схилилася до його обличчя і ніжно поцілувала його.
Він стримав швидкість і їхав повільно, все повільніше й повільніше, доки автомобіль не зупинився на узбіччі. Він доторкнувся губами до її губ, поступово і цілковито втрачаючи з пам'яті всі події, що сталися напередодні.
Здається, дощ притих.
Вони лежали поруч на розкладених сидіннях і дивилися у вікно. Він палив.
