пучками до твердого, несподiвано холодного плоду...». Асоцiативнiсть, метафоричнiсть, синестезiя як рiзновид метафори – доволi рiдкiсний у лiтературi троп (вiдображення одного вiдчуття за допомогою iншого: скажiмо, кольору через запах, звуку через дотик: «колiр звуку», «смак кольору, звуку, форми» або «температура кольору») – важливi елементи авторської образної мови. Так, в оповiданнi «Яблука з осiннього саду» читач може вiдчути «на дотик i смак» холодний солодкий запах яблук у чорнiй ароматнiй тишi, торкнутися нiмої тишi чорно-голубого дзеркала лiсового озера. Так, у малiй прозi Є.Гуцала натрапляємо на синестезiйнi образи, що рунтуються на спiввiдчуттi: форми/звуку – «звуковий зiр» («округло гупали яблука»); запаху/кольору – «нюхове сприйняття барв» («чорний ароматний»); звуку/тактильного (дотикового) вiдчуття.
Новелiстика Є.Гуцала 1960-х рр. уводить читача у свiт авторської фiлософiї споглядання, особливого вмiння бачити, вiдчувати. Письменник творить повiльну, без поспiху чи надриву плинну оповiдь. Саме гармонiя, рiвновага оповiдi, її iмпресiонiстичнiсть вiдрiзняє прозу автора 1960-х рр. вiд новел й оповiдань уже пiзнiшого перiоду. Тут настрiй вiдповiдає ситуацiї, фабула – емоцiйнiй напрузi, все лаконiчно, стисло, на своєму мiсцi.
Для оповiдань i новел зi збiрок «Скупана в любистку», «Хустина шовку зеленого», «Запах кропу» характерний розмiрений ритм i розважливий тон оповiдi. У цих творах буденна, побутова, непри- мiтна деталь стає цiнною, ваговитою.
Вже у збiрцi «Хустина шовку зеленого» вмiння Є.Гуцала детально, мальовничо «писати свiт» постає зримiше. Скажiмо, у новелi «Сутiнки» можна простежити своєрiдний хiд (темп) появи окремих образiв, який то сповiльнюється, то прискорюється. Спершу автор нарощує текст завдяки деталiзацiї вражень вiд тих чи iнших образiв. Читачевi нiбито й не зрозумiло, з якою метою так послiдовно виписано цiлу низку образiв. На початку автор уводить до тканини тексту тишу. Тиша прописана на рiвнi вiдчуттiв героя. Через його сприйняття подано найменшу дрiбницю. Деталь опановує всю увагу, всi думки персонажа: це снiжинка, згодом ялина й осика. Потiм у фокусi з’являються сутiнки, тiнi i знову тиша. Тепер Є.Гуцало зосереджується на запахах землi, що мають колiр, форму i навiть траєкторiю руху. Наступним у текстi з’являється образ пташки. У цей ланцюг вiддалених, не пов’язаних мiж собою образiв нiби ненароком вкраплюються постатi людей – українських селян-хлiборобiв, яким чужа... вiйна. Чоловiки виглядають недолуго зi зброєю в руках, у солдатському одязi, взуттi. І лише в цей момент читач розумiє, що насправдi в оповiданнi йдеться про вiйну, а саме – про розстрiл юнака за дезертирство. Трагiзм цього сюжету письменник передає як через ритм оповiдi, так i завдяки пiдвищенiй увазi до деталi. Подих смертi завжди вигострює людський зiр, пiд прицiлом смертi людина вчиться дивитися вглиб. Подiбну увагу до деталi, спробу надати буденному, простому явищу нових, неординарних обрисiв – рису, властиву лiтературнiй практицi багатьох письменникiв – фiлiгранно вiдточено в новелiстицi Є.Гуцала – справжнього майстра художньої деталi.
У збiрцi «Запах кропу» Є.Гуцало подає чудовi зразки пейзажних шкiцiв, настроєвих мiнiатюр, сповнених розмаїття вражень, настроїв. На особливу увагу заслуговує цикл коротких оповiдей-замальовок «Осяяння». Композицiйно твiр нагадує плетиво лiричних асоцiацiй довкола якоїсь пересiчної, буденної подiї, переломленої через одивнене, очуднене свiтосприйняття. Скажiмо, у пейзажному етюдi «Дим листяних багать» на першому планi – вiдчуття єдностi з навколишнiм свiтом. Настрiй весни, вiдповiднi емоцiї навiює читачевi дим вiд багать, коли люди спалюють сухе зело. Застосувавши прийом синестезiї, авторовi вдається створити багату картину, що в нiй перепле- лися вiдчуття-запахи-кольори ранньої весни: i «синьоквiт неба», його «безбережне пелюсткове море», помережане «хмарками – подихами озерець снiгу на полях», i «гiркуватий, гострий запах бруньок», i «свiтле дрижання диму», i «зеленi квiтучi сподiван- ня» ще сплячих яблунь, i знову «рухомий янтар хма- рин» та «давка блакить» неба.
Прозаїк повiльно, крок за кроком описує свiт-дiм, у якому щодня живе селянин. Некваплива, розмiрена оповiдь, як i детальний опис рослин, природи, передає ритм цього свiту, його повагу до всього живого, шану до рослини як рiвноправної iстоти. У кожну деталь автор вдивляється, смакує її. Ось перед читачем постають соняшники – «круглi кобзи, озвученi бджолами». Їхнiй опис супроводить цiлий спектр звукiв, вражень, кольорiв, вiдчуттiв. Далi – гарбузи. Письменниковi до снаги змалювати їхню вдачу, характер. Оповiдь про маки позначена сентиментальними нотками, вона лiрична. Здається, немає нiчого банальнiшого за огiрки, але як повнокровно поєднано в їхньому описi i смак, i колiр, i пахощi: «Чудовi лiтнi малосольнi огiрки! Перекладенi в макiтрi або в горщику листям хрону, закладенi кропом, попроштрикуванi ножем, вони квасяться, набирають мiцностi – i такi ж смачнi, коли їсиш уперше посеред лiта! А особливо, коли з молодою картоплею, а особливо, коли картопля полита не старою, а щойно зiбраною сметаною! Вся хата тодi просочена запахом хрону, i лоскоче в нiздрях терпкувато-духмяний дух кропу, i таке враження, нiби поряд з тобою за столом сидить сама радiсть i також ласує й не може наласуватись малосольними огiрками». Це – свiт запаху i смаку, спогад iз дитинства. Автор направду «смакує спогадами».
Загалом антропоморфiзм творчостi Є.Гуцала закорiнено у язичницько-мiфологiчному свiтосприйняттi. Цiкавi та дуже яскравi персонiфiкацiї витворено в його новелах. Скажiмо, в етюдi «Дим листяних багать» (цикл «Осяяння») не лише природа набуває людських рис (сосни мають щось похмуре, гiрке на гадцi, а береза святкує, «жiноче гiлля її то в небо бiжить, то з неба тонкими струменями спадає»), а й людину надiлено властивостями навколишнього свiту, царства рослин: «Те свiтло тремтить на моїх повiках, воно й мене визеленює: а що, як поплисти з оцими яблунями, поплисти з примруже- ними очима, вiдчуваючи, як на руках починають бубнявiти бруньки, як у тих бруньках зачаття майбутнiх листочкiв лоскотно й млосно тужавiє, оформлюється?»; «То не просто собi стоїть береза – то щось моє стоїть, рiдне. Отак вийшло з мене, вросло в отой супiщаний згiрок, вчепилося коренистою жадобою в землю – спробуй розлучи її з нею...».
«Чого ми вартi перед лицем цiєї могутньої природи?» – швидше стверджує, анiж запитує оповiдач у новелi «Весняна скрипочка згори». Автор же акцентує на важливостi спiвмiрного життя людини i природи: так, у рухах жiнки-матерi з немовлям на руках живе «та ж сама благодушнiсть та спокiй, що i в природi», з тим же спокоєм, розмiренiстю пульсує на шиї молодої матерi, «жадiбно дихає блакиттю» жилка, «схожа на тоненьку галузку». Для письменника багато важить спокiйний, розмiрений ритм iснування природи, йому важливо наголосити, що цей ритм має бути властивим i людському буттю. Та не тiльки образно, художньо, а й прямо, декларативно письменник говорить про iдеал гармонiйного спiвiснування людини з природою. Так, в оповiданнi «У сяйвi на обрiї» читаємо: «Спокiй, пастельнi вiдтiнки врiвноваженостi, весь навколишнiй свiт – це стан миру мiж зеленим та голубим кольорами, стан взаєморозумiння й довiр’я. Вiдчуваєш, як усе це проникає в твою свiдомiсть, як неквапно обертає тебе в свою частку – i бувають хвилi, коли ти вiдчуваєш себе одним цiлим з яблунею, на якiй сидиш, з небом, яке обмежує i не в силi обмежити видимий свiт, вiдчуваєш себе часткою пахощiв, крихiткою барв». Авторовi важливо, щоб читач помiтив цю його зосередженiсть на свiтi природи, його увагу до кожної цiнної для нього частки живого всесвiту: «Наодинцi з природою прислухаєшся до биття свого серця i в його биттi вловлюєш, як уперто, як вагомо й значущо б’ється серце вiчностi, серце самої природи». Навколишнiй свiт, природа у творах Є.Гуцала, як, власне, й село – це топос справжностi, вiчна цiннiсть. Вiдтак несподiваним стає зауваження М.Павлишина про те, що «пантеїстичний, романтичний погляд на природу... чужий Гуцаловi», хоч вiн таки й гранично рiзниться вiд феєричного, «космологiчного» мiфосвiту прози Олеся Бердника та Миколи Руденка.
