тлi вiдбувається втрата української iнтелiгенцiї. І.Нечуй-Левицький блискуче змалював трагедiю тогочасної України. Прагнучи дати дiтям освiту, батьки вiддають їх у пансiони, якi формують «духовних яничар». У майбутньому внаслiдок гiпертрофованого комплексу меншовартостi вихованцi цих закладiв стають агресивними противниками нацiональної iдеї, прирiкаючи Україну на довiчне пекло. Засвоєнi в родинi цiнностi нiвелюються пiд впливом «авторитетнiших» чужих, якi переважно асоцiюються з архетипом Тiнi. Стається внутрiшнiй розлад особистостi, дисгармонiя, криза власного «Я». Перекодування на ментальному, духовному рiвнях можна ототожнити з духовним самогубством нацiї.
Механiзм русифiкацiї письменник тонко розкриває через образи Василя Дашковича та Ольги Дашкiвни. Накинута система цiнностей спричинила вiдторгнення цiнностей власних. Оскiльки реалiзуватися в нацiональному сенсi було неможливо, то вiдбулася сублiмацiя: з метою подолання емоцiйно-психологiчної самотностi в неорганiчному для особистостi свiтi лiбiдо переноситься з материнського об’єкта – України – на сублiмований замiнник – науку, славу, соцiальнi привiлеї тощо, запропонованi в обмiн на вiдмову од нацiональної самототожностi. Спрямована в iнше рiчище вiтаїстична енергiя, не знаходячи належного виходу, перетворюється на Тiнь.
За семантикою архетип Розiп’ятого Бога наближається до архетипу Хаосу М.Елiаде. У зв’язку з утратою цiнностей постає проблема буття-небуття нацiї, яка перебуває в межовому станi, стає ворожою самiй собi. На перший план виходить потреба нового творення (М.Елiаде) – очищення вiд грiха, виходу з позачасся, перенародження. Тому І.Нечуй- Левицький творить образ «нової людини» – особистостi бунтiвної, нескореної, прометеїста за покликом душi, активiзуючи мiф Культурного Героя-Демiурга, який бореться з Хаосом i творить культурнi блага.
Одним iз архетипiв, який здiйснює руйнiвний вплив на «Я», це Тiнь – «...сукупнiсть низьких, примiтивних, несвiдомих бажань i потягiв людини, що конфлiктують зi свiдомiстю». Як частина людської особистостi, Тiнь виникає з несвiдомого втiлення тих рис характеру (агресiя, аморальнi думки та бажання), якi людина вiдмовляється в собi визнавати. Архетип Тiнi у творах І.Нечуя-Левицького набуває рiзних модифiкацiй: нацiональне забуття, нарцисизм, егоцентризм, самозакоханiсть, сварливiсть, пихатiсть, лицемiрство, жорстокiсть, скупiсть, хабарництво та iн. Поступово активiзуючись у всiх творах митця, архетип найяскравiше втiлився в повiстях «Кайдашева сiм’я» (1878) «Старосвiтськi батюшки та матушки» (1881) й сягнув апогею в романi «Князь Єремiя Вишневецький» (1897), засвiдчивши глибину переживання митцем духовної катастрофи українського народу.
У творах І.Нечуя-Левицькогоцейархетипчасто поєднується з архетипом Тiнi, що яскраво представлено в повiстi «Кайдашева сiм’я». Митець тонко простежує механiзм та етапи внутрiшньої деформацiї людини за умов духовної та нацiональної несвободи, показує, як руйнуються етнокультурнi коди, закладенi на рiвнi пiдсвiдомостi. Найвиразнiше розтлiнний вплив крiпацтва проявився в образi Марусi Кайдашихи. Комплекс меншовартостi, що виразився в пiдлесливостi до панiв i рабському прислужництвi через цiлковите самозаперечення («Вона любила цiлувать їх в руки, кланятись, пiдсо- лоджувала свою розмову з ними»), розвинувся в неусвiдомлене бажання самiй побувати в панськiй ролi. Поява комплексу зумовлена психiч- ною травмою, яка, зникнувши за межею свiдомостi, не щезла, а оприявнилася за сприятливих для цього обставин. Потужний вплив крiпацтва веде до при- гнiчення, а вiдтак бажання компенсацiї, i це видно в намаганнi вiдшкодувати свiй бiль, приниження за рахунок iншого, психологiчно слабшого об’єкта. Оскiльки ж вiдшкодування можливе лише в соцiальнiй (побутовiй) площинi – сiм’ї, то деформований комплекс меншовартостi реалiзується в агресiї та деспотизмi (архетип Тiнi).
Динамiка архетипiв Тiнь / Персона помiтна й у повiстi «Старосвiтськi батюшки та матушки». Онисiя Степанiвна, берегиня старосвiтських традицiй сiм’ї Моссаковських, з усiх сил намагається виконувати роль матушки. Однак крiзь її Персону прориваються першi знаки духовного розладу. Перше, що викликає сумнiв у побожностi героїнi – це фанатична залежнiсть вiд майна: Онися весь час лiчить сорочки, рядна, сувої полотна, карбованцi. Цей родинний статок матушка примножує не лише власною працею, а й за рахунок мирян. Унаслiдок цього у свiдомостi Онисi закрiпилося стiйке переконання, що грошi – це добро. Залежнiсть вiд них перетворюється на одержимiсть, тому наближує героїню до сфери Тiнi. В гонитвi за статками Моссаковська втрачає вiдчуття грiха, бо, на її погляд, усiм у свiтi заправляють грошi: «...сунеш благочинному в зуби горшка, а благочиннiй макiтру, то запхнеш пельку й благочинному, й благочиннiй!». Унаслiдок суспiльних i внутрiшнiх конфлiктiв виникає опозицiя мiж «Над-Я» та «Воно» (несвiдоме), що змушує обирати позицiю маргiнала. Зрештою «Воно» стає настiльки потужним, що оцiнка людей зводиться до оцiнки їхнього майнового становища.
Пiд тиском суспiльно-полiтичних умов життя матушка несвiдомо перероджується в «панi»: Онися лає й навiть б’є слуг, стає жорстокою, скупою, сварливою та корисливою. Матушка перетворюється на жорстоку крiпосницю. Автор пiдкреслює, що Моссаковська «...стояла безодхiдно коло панщанних людей. Своїм наймичкам вона не давала й угору глянути: будила опiвночi та гризлась з ними цiлий день». Жорстоке поводження призвело до то- го, що наймити втiкають вiд неї, як свого часу втiкав Микола Джеря («Микола Джеря») вiд пана Бжозовського (епiзод утечi наймички Марусi наводить на асоцiацiї з Джерею). Окрiм того, у вчинках героїнi виразно проступають садистськi нахили: б’є робiтниць батогом, звертає свою провину на iнших, щоб «...ще й вилаяти їх всмак». Навiть її милосердя перетворюється на ознаку Тiнi, бо призна- чене для пiдтримки Персони: «...Онися роздавала милостиню старцям щонедiлi, але вибирала черствий хлiб i такi черствi пироги, що й наймички не їли». З вiком її злiсть i жадiбнiсть лише посиляться, що вказує на активiзацiю колись витiсненої Тiнi.
З архетипом Матерi асоцiюються такi якостi, як турбота, лагiднiсть, мудрiсть, магiчна сила жiнки. Цей архетип виражений у творах І.Нечуя-Левицького досить потужно. Наприклад, у повiстi «Бурлачка» цi якостi втiленi в образi Ганни – матерi Михалчевського, яка викликає у Василини враження, що «...коло неї сидить рiдна мати, така сама добра i ласкава, недокiрлива, що вона сама сидить у батьковiй хатi...».
Окрiм реальних материнських образiв (Мати, Бабуся тощо), до названого архетипу К.- .Юн залiчує й тих, хто є матерями в переносному сенсi: Церква, Держава тощо. Пройшовши крiзь усi кола пекла (безвихiдь родини, спокуси, грiх дiтовбивства, розтлiнний вплив бурлацтва), Василина впродовж тривалого бурлакування жила спогадами про рiдне село, батькiвську хату, оточену зеленими садами, що асоцiювалися з Едемом. На фабрицi, яка, вбиваючи все гуманне, цiннiсне в особистостi, сприймалася як пекло, цi мрiї рятували її вiд духовної смертi. Тому сади у Круглику нагадують Василинi рiдне село, навiвають спокiй i затишок: «Василинi здалося, що вона перейшла одразу з Стеблева у Комарiвку, у садок свого батька». Мрiї головної героїнi про хату, матiр, вишневий садок могли бути мрiями самого письменника про родинний затишок, «сiмейний рай», який вiн утратив зi смертю неньки. Не маючи змоги реалiзувати це прагнення, І.Нечуй-Левицький удався до сублiмацiї: мрiя про щасливе родинне життя матерiалiзується в повiстi в образах хати, матерi та садочка, а рай стає проекцiєю iдеальних, нездiйснених бажань.
Також у повiстi простежується архетип Самостi. Це «...архетип цiлiсностi, який у сновидiннях, фантазуваннях, мiфологiї та релiгiї виявляється у формi об’єднувального символу»: кола, квадрата, мандали чи хреста, компенсуючи порушену рiвновагу. У повiстi вiн проявляється в образi «рiдного дому», який не полишає героїню впродовж життєвих блукань. Частковою причиною духовної драми Василини є самотнiсть на «чужiй територiї», серед чужих людей, тож не дивно, що героїня вiдроджується лише в родинi: порушена Самiсть вiдновлюється в картинах сiмейного раю. Цей архетип позначається i на композицiї, оскiльки повiсть має рамкову структуру. На початку зображено живописнi картини села Комарiвки (що мають конотацiї Едему). Ними повiсть i закiнчується – епiзод повернення Василини додому. Обрамлення в повiстi подвiйне, адже шлях духовної еволюцiї героїня теж проходить по колу (збiгається з юн iвською мандалою). У цi рамки вписується душевний стан Василини: веселiсть – розпач – веселiсть. Та й самi подiї, почавшись iз Паляникового двору, завершуються поверненням героїнi додому тим самим шляхом, яким вона колись утiкала вiд батька-матерi.
Таким чином, український свiт, вiдображений у творах І.Нечуя-Левицького, органiчно поєднав у собi архетипи й символи колективного несвiдомого, що зумовлюється особливостями художнього мислення митця, освоєнням вiрувань i свiтогляду свого народу. Аналiз прози І.Нечуя-Левицького дав змогу стверджувати, що наскрiзними в художньому доробку письменника є архетипи Розiп’ятого Бога та Тiнi, котрi, актуалiзуючись у рiзнi перiоди творчостi, вiдтворюють стрiмку динамiку українського свiту. В цiлому ж слiд наголосити, що І.Нечуєвi-Левицькому вдалося гранично точно висвiтлити суспiльнi й культурнi аспекти своєї доби та показати внутрiшню динамiку українського свiту.
