видавництва «Маса». Тодi ж вiн разом iз А.Любченком мав закордонне вiдрядження до Праги, Парижа й Берлiна, де було домовлено про видання творiв обох письменникiв чеською мовою, як повiдомляла тодiшня преса. Невдовзi роман «Мiсто» було перекладено в Нiмеччинi.
У 1930 р. В.Пiдмогильний переїздить до тодiшньої столицi – Харкова, оселяється в письменницькому будинку «Слово». Тим часом у київському часописi «Життя й революцiя» друкується його наступний роман «Невеличка драма», над яким вiн працював у 1926–1929 рр. i який за його життя так i не вийшов окремим виданням.
Цей твiр примножив потужнiсть модерної стихiї новiтнього українського роману. Вiн присвячений тiй же темi, що й «Мiсто», але автор акцентував на
iнших, не менш важливих для свого часу проблемах: “У цьому романi я писав про мiщанство. Писав тому, що воно здається менi не тiльки гiдним зневаги, але й вартим громадської уваги задля своєї небезпечностi”. Цей задум теж отримав цiкаве проблемно-тематичне й образне втiлення. Очевидно, вiн i диктував В.Пiдмогильному оригiнальне потрактування нещасливої любовної iсторiї насамперед як невiд’ємний атрибут мiщанського побуту. Однак наразi маємо саме той випадок, коли самодостатнiсть героя твору сприяє поглибленню первiсного задуму автора. Уже сама назва роману заперечувала традицiйне розкриття свiтової теми покинутої дiвчини, яку активно використовували багато попередникiв В.Пiдмогильного, починаючи вiд Т.Шевченка й закiнчуючи М.Хвильовим («Сентиментальна iсторiя»). У цьому творi iронiчно закодовано екзистенцiйну iдею: людина є лише маленькою пiщинкою на тлi велетенського Всесвiту, тому її трагедiї й драми так само «невеличкi» i – що найважливiше – сприймаються саме так. У текстi ця iдея розгортається далi, вона подається в iнтерпретацiї кожного з героїв, «закручених» у загальне дiйство, у центрi якого – душа простої дiловодки Марти Висоцької. Душа, що зазнала переломного становлення, драми. Ця тема подається в новому для української прози модернiстичному ключi: з вiдповiдною дозою iронiї та скепсису «заяложений» сюжет розвивається стрiмко, у ньому чимало несподiваних поворотiв, автор жваво описує перебування героїнi в новому для неї суспiльному середовищi – мiстi. Емоцiї й психологiя дiвчини перетворюються на окремий матерiал для художньої обсервацiї. Проте В.Пiдмогильний вiдмовляється вiд традицiйної аналiтичностi, сентиментальної розчуленостi, докладної анатомiї «важких питань» людського спiвжиття – усе це письменник майстерно переводить у грайливу i досить прозору площину. Створюється враження, що стилiстика твору «працює» на «легке» сприймання iсторiї нещасливого кохання Марти i професора Юрiя Славенка. Так, композицiйно роман подiлено на окремi роздiли, назви яких також пiдкреслено iронiчнi: «На свiтi Іва зовсiм сама...», «Квiти невiдомого лицаря», «Четверо в однiй кiмнатi, крiм дiвчини», «Один у кiмнатi з дiвчиною», «О, баядерко, ти чаруєш мене!», «О, баядерко, я тобою сп’янiв», «Свiйський Отелло», «Скандал у благороднiй родинi» тощо. Однак iдеться в ньому про речi серйознi й актуальнi як для часу В.Пiдмогильного, так i для дня сьогоднiшнього. Про цi проблеми автор наважився говорити легко, доступно й водночас переконливо.
Прикметно, що в центрi «Невеличкої драми» стоїть повнокровний образ Марти Висоцької, значно сильнiшої вiд свого «попередника» Степана Радченка, особистостi, здатної зберегти себе в найдраматичнiшi моменти життя. Це свiдчить про те, що В.Пiдмогильний визнавав потенцiйну спроможнiсть жiнки, зокрема української, самостiйно робити вибiр, усвiдомлюючи це своє людське право й керуючись ним.
Образ Марти виокремлюється в його контрастному протиставленнi зовнiшньому свiтовi, мiщанському оточенню, яке для героїнi уособлюють спiвмешканцi по квартирi Іваничуки, спiвробiтники-службовцi на чолi з начальником Безпальком – усе напружене й метушливе виробничо-побутове життя мiста. Сюди Марта, донька провiнцiйного вчителя, як i Степан, приїхала з досить прагматичними намiрами (вилюднiти, вивчитися, розвинутися), але приїхала з таким духовним багажем, що його не в силi усвiдомити й сприйняти навiть професор бiохiмiї Юрiй Славенко. У цьому контекстi Марта уособлює справжню українську духовнiсть, що так i залишиться незворушною серцевиною її єства. До того ж ця українська дiвчина має сучаснi погляди й визначену громадянську позицiю. Вона чиста, її не заторкнула корозiя нездорового честолюбства та кар’єризму. Мар- та мрiйлива, поетична, досить освiчена, чутлива, схильна до романтичних саморефлексiй i фантазувань. Тож у мiстi вiдразу вiдчула себе чужорiдним тiлом («На свiтi Іва зовсiм сама» – назва першого роздiлу), вона не вписується до середовища ситих, недалеких i примiтивних мiщан, з якими її зводить доля. Вони пiдсвiдомо вiдчувають моральну вищiсть Марти, тому й намагаються зломити її, принизити. Її «конкурентка в коханнi» Ірена робить це витонченiше й пiдступнiше (наприклад, щоб затьмарити Марту, починає сама вчити українську мову), бо розумiє, що «вона українка, причому з того молодого поколiння, яке не задовольняється вже українською школою на селi, виданням українських книжок, театральними виставами, як це було в батькiв їхнiх... По крамницях вони запитують все по-українськи, до того ж голосно, демонстративно, i вимагають, щоб їх розумiли». У цих деталях угадується ситуацiя з «українiзацiєю», що здiйснювалась у 1920-тi роки.
Отже, Марта приїхала до мiста сильною, вже сформованою особистiстю – такою її показує автор. Вона не пiддається залицяльникам, якi їй чужi: iнженеровi Дмитровi Стайничому чи колишньому лiкаревi Льовi Роттеру. Перший – утiлення нового типу керiвника, прагматичного й категоричного, другий – iдеалiст, надто вiдiрваний од реального життя. Згадаймо, що для Степана Радченка жiнки виконували роль сходинок у його кар’єрному просуваннi вперед. Марта – не одна з них, це значно глибша й сильнiша натура. Вона сама може бiльше дати навколишнiм, анiж узяти. Водночас В.Пiдмогильний не iдеалiзує її. Жiноча довiрливiсть, мрiйливiсть, вiдкритiсть i щирiсть душi, принесенi нею з села, завадили розпiзнати ницiсть i фальшивiсть її обранця – професора Юрiя Славенка. Вроджена емоцiйнiсть спочатку перемагає мудрiсть, кохання окрилює, дає потужний поштовх самовдосконаленню. Цей перший безоглядний вибiр Марти поглиблює прiрву мiж свiтом її iлюзiй i справжньою безоднею реального життя, в якому процвiтає кар’єризм, фарисейство, прагматичний розрахунок. Степан усi цi «дари» мiста беззастережно прийняв у свою душу. Згадаймо, як вiн витруював iз себе мрiйливiсть i емоцiйне розслаблення, обмежував свої духовнi запити лише прагматичним розрахунком. Марта зумiла зберегти своє єство й захистити своє почуття, що допомагало їй внутрiшньо рухатися вперед, вiдвойовувати насамперед саму себе (а не завойовувати зовнiшнiй свiт, мiсто, як того прагнув Степан Радченко). Історiя її нероздiленого кохання – то лише моральна умова для її духовного загартування. Тому душевна драма цiєї української дiвчини – справдi лише «невеличка драма». На такий «модерний» висновок наштовхує вже сама логiка розвитку дiї в романi й художнiй «саморозвиток» головної героїнi. Особиста iсторiя Марти (її «невеличка драма») – то iнше художнє бачення маргiнальної проблеми, анiж спостерiгалося в романi «Мiсто».
Тим часом культурно-мистецька атмосфера пролетарського Харкова пiсля процесу СВУ була досить напружена й загрозлива. До речi, В.Пiдмогильний разом iз Б.Антоненком-Давидовичем побували на ньому й, очевидно, зробили висновки. В.Пiдмогильний змушений був «залягти на дно» – його лiтературна активнiсть як прозаїка в цей перiод помiтно спадає. Однак саме з переїздом до Харкова вiн особливо багато займається перекладом, готує до видання твори зарубiжної класики. Цьому сприяє i його посада консультанта з iноземної лiтератури у видавництвi «Рух».
