Валер’ян Підмогильний: життя і творчість. Частина 1 - Page 3

представниць села i мiста (Надiйку та Зоську) аналогiчно. Обох вiн вiдкидає. Надiйка вабить його доти, доки вiн вiдчуває свою внутрiшню причетнiсть до рiдного села. Мiська прагматичнiсть, потреба непомильностi суджень i рiшень, необхiднiсть захищати себе дуже скоро змушують Степана натягнути i на себе захисну маску, бо всякий зв’язок iз селом мiг викрити його пiдсвiдому ворожiсть до мiста. Надiйка – зразок сiльської ментальностi (щирiсть, довiрливiсть, мрiйливiсть – риси її характеру), тому вона «враз стала його кошмаром» i залишилася в минулому. Наступна жiнка – старiюча «мусiнька» – додала Степановi впевненостi, досвiдченостi й стала черговою сходинкою, яка повела його далi на шляху завоювання мiста. Однак утiленням специфiчної мiської культури є не «мусiнька», а Зоська: нерозквiтла дiвчинка-жiнка, пересiчна корiнна городянка, непередбачувана, наївна й водночас недоступна, тому вона наймiцнiше прив’язала хлопця до себе. Саме «при нiй» Степан кинувся багато читати, надолужуючи згаяний час, вiдвiдував музеї й театри, виставки й лекцiї, почав особливо посилено працювати, виробивши ритм своїх буднiв. Саме з Зоською вiн поступово перетворився на мiщанина, а коли став ним, швидко знудився, вiдчув потребу рухатися далi. Як i саме мiсто, Зоська постала тепер у його снi-мареннi «маленькою блiдою постаттю, похилою й скорботною, як придорожня жебрачка», тому вона могла лише стримувати його бiг. Одного разу Степан мав щодо Зоськи вiдчуття, що вона, «мов скнара яка, ретельно вибрала з нього все, що їй належало». Але вiн не мiг тодi передбачити, що ця дiвчина єдина в цьому мiстi так само надiлила його своєю природною щирiстю, яку вiн не зумiв зберегти.

Уже з першого свого знайомства з мiстом Степан вiдчув штучнiсть, неприроднiсть усiх життєвих процесiв, що тут вiдбуваються. Ось, наприклад, автор описує прихiд весни, як її спостерiгає Радченко: «Весну в мiстi несуть не ластiвки, а бендюжники... нiщо не викриває так штучностi мiста, як саме весна, розтоплюючи й тут снiги, але оголюючи мертвий брук замiсть сподiваного зела, – а хлопець ще прагнув зачути дух вогкої рiллi, втопити очi в зелену далечiнь полiв, у чорнi смуги пухкого рунту».

Згодом цю штучнiсть, фальшиву поведiнку багатьох горожан Степан вiдчуватиме постiйно. Тому його дедалi частiше тягнутиме до себе село, переслiдуватиме внутрiшнє вiдчуття села, вже як атрибут минулого життя. Дедалi частiше вiн вiдчуватиме свою самотнiсть у мiстi, хоч матиме добру роботу, квартиру, грошi, славу. Кожна нова його жiнка – це не лише сходинка в завоюваннi мiста. Український Растiньяк хапається за жiнок, рятуючись вiд фаталь- ної самотностi в чужому для себе середовищi, що нiколи не стане йому своїм, рiдним («Ввечерi, коли Зоська до нього вийшла, вiн схопив її за руку й став мовчки цiлувати... – Зосько, – сказав вiн, ти єдина, у мене нiкого бiльше немає... Я самiсiнький у цiлому мiстi, i сьогоднi менi так, нiби я тут перший день. Так важко»). Тепер його постiйно мучитиме ця внутрiшня роздвоєнiсть душi: продовжувати рухатися вперед i не мати сили вiдродити в собi первiсне єство. Недарма вiн несподiвано згадає чисту й свiтлу Надiйку, потягнеться до неї, наче до недосяжного марева. Автор таки «улаштує» їм зустрiч, яка пiдкреслить цю глибоку прiрву в душi головного героя.

Степан також постiйно вiдчуває своє зависання мiж минулим i майбутнiм. Вiн не може примирити спогади з реальнiстю. Мiсто не дало йому найголовнiшого – душевного комфорту. Наприкiнцi роману автор наголошує не на радостi переможця, а го- ворить про його «тоскний острах», його душевну порожнечу й терпку ностальгiю за чимось дуже важливим, навiки втраченим: «... вiдчув тi невидимi мури, що стали для нього на межi степiв, i схилив переможений погляд, благаючи замирення. Вiн стомився». Адже персонаж так i не подолав вiдчуття втрати найголовнiшого в собi, тому, як пише В.Пiдмогильний, мусить терпiти «божевiльний бiль людини, що втратила особисте...». Ближче до фiналу Степан знову зустрiчається з Ритою як останньою надiєю в цьому великому свiтi парадоксiв, знову сколихнеться в ньому «радiсть знайдення», вiн навiть сяде писати свою «повiсть про людей». Але Рита – короткочасна, випадкова з’ява, вона фальшива й тимчасова, як i все тут, у мiстi. Вiн збiг на свiй шостий поверх (алегорiя вершинностi в його кар’єрi), розчинив вiкно в «темну безодню мiста. Воно покiрно лежало внизу...». Цей останнiй штрих у романi – натяк на його сюжетну вiдкритiсть. Тому можна повiрити лише в короткочаснiсть перемоги Степана над мiстом. Еволюцiя героя В.Пiдмогильного зовнiшня. Вiн рухається в нiкуди. І прозаїк це показує.

Така неоднозначна iнтерпретацiя в романi «Мiсто» образу головного героя, глибоке занурення у психiку людини загалом не лише розширювали тематичнi межi тодiшньої української лiтератури, а й свiдчили про органiчну появу в нiй нової iдейно-стильової перспективи. Однак роман мав бiльше критичних вiдгукiв – фаворитом в офiцiйних поцiновувачiв В.Пiдмогильний нiколи не був. Водночас iз його письменницьким талантом усе ж треба було рахуватися. І подальшi подiї це засвiдчили.

Наприкiнцi 1928 р. його обирають до керiвництва


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.