Валер’ян Підмогильний: життя і творчість. Частина 1 - Page 2

бунту iндивiдуальностi, особистостi проти повсякденної застиглостi й консерватизму. Врештi продемонструвати вплив на неї цiлеспрямованостi та рацiоналiзму, так само можливий шлях «роблення» себе вiдповiдно до нових буттєвих обставин i «вписування» себе в контекст цих обставин.

Основну увагу автор зосереджує на постiйному «дуетi» двох героїв: Степана Радченка i мiста. Інакше кажучи – iндивiдуальностi та її оточеннi. Прикметно, що цей «дует» виконують рiвновеликi герої. Мiсто в романi не лише необхiдне для еволюцiї головного героя тло, як спостерiгаємо в зарубiжних взiрцях. Мiсто тут виступає повноцiнним художнiм образом, що має власну «плоть», що означує його як конкретне мiсто Київ, до того ж саме 1920-х рокiв. На цьому особливо наголошували деякi критики. Так, Г.Костюк пiдкреслював, що «Мiсто» – це «в першу чергу роман про Київ». Порiвняно з «пролетарською» столицею Харковом тодiшнiй Київ мав типово непманське обличчя, в якому творча, мистецька елiта вiдiгравала неабияку роль. Особливо з 1922 р., коли було засновано мистецьке об’єднання «Березiль» пiд керiвництвом Л.Курбаса i почав дiяти український театр iм. М.Заньковецької. Саме тодi значно пожвавилося київське культурно-мистецьке життя. Згадаймо деякi моменти з роману: Степан усе поривається систематично вiдвiдувати театри i виставки, загадкова Рита приїздить «танцювати в оперi». На достовiрних реалiях вибудовуються уявнi розмови Радченка з київським поетом Михайлом Свiтозаровим (очевидно, Микола Зеров – його прототип) чи з Вигорським, а також описи лiтературних вечорiв у залах ВУАН (Всеукраїнської академiї наук), вiдвiдувачами й учасниками яких бували члени органiзацiй «Ланки» – МАРС.

Отже, атмосферу саме цього мiста В.Пiдмогильний знав добре. Образ його створено точними, промовистими мазками, завдяки яким читач бачить мiсто вранiшнє, яскраво-сонячне, розкинуте на берегах могутнього Днiпра. Таким воно постає й у сприйманнi Степана i Надiйки, що вперше пливуть пасажирським пароплавом назустрiч своєму майбутньому. Бачимо його похмурi жебрацькi околицi, крамнички, заводи, вокзал, кiнотеатр, театр, казино й елiтнi квартали. Мовби чуємо поряд його живий подих крiзь груди постiйно заклопотаних мiщан, «вуличну любов», «мiлiцiонера на розi». Бачимо обриси його схилiв i кварталiв, пляжiв i паркiв. Вiдчуваємо рiзкi запахи напiвпiдвальних кав’ярень, обшарпаних квартир i мiжповерхових сходiв. Споглядаємо так само його розкiшно умебльованi, чистi кiмнати, яскравi вогнi вечорiв i принишклу таємничiсть ночей. Зовнiшнiй хаос i внутрiшня гармонiя мiста, передана українським автором у химернiй сув’язi, покликана показати живу, оголену душу мiста, його постiйно рухоме, оновлюване тiло. В.Пiдмогильний у цьому творi дивиться на мiсто реалiстично, без жодної романтизацiї. Саме тому його образ не є пiднесено-романтичним (як, скажiмо, в Ю.Яновського) чи експресивним всепогли- наючим «монстром» (як у М.Хвильового чи М.Івченка). Так вiн його i змальовує: спокiйно, ре- алiстично-описово, але й ритмiчно. Це конкретно- iсторичне мiсто пiд пером прозаїка перетворюється на узагальнений образ власне мiської свiдомостi. Усi зовнiшнi обставини життя Степана, його побут, рiзноманiтнi зiбрання людей, куди вiн потрапляє, – то неодмiннi елементи типово мiської культури. Так само, як i жiнки в романi (маргiнальна Надiйка; старiюча «мусiнька», вона ж дружина Гнiдого Тамара Степанiвна; романтично екзальтована Зоська; нарештi жiнка-загадка Рита), яких зустрiчає Степан на своєму шляху, – вони невiд’ємнi суб’єкти саме мiської культури. Спiлкування з кожною – це своєрiдна, окрема модель поведiнки Степана на певних вiдрiзках його духовної еволюцiї, його входження в мiську культуру.

Зауважмо, якi шляхетнi намiри вели хлопця до Києва: вивчитися й повернутися назад («“Культурних сил треба нам, от що”, – мiркував Степан. І йому приємно було, що вiн тiльки тимчасово, на три роки, покинув свої стрiхи, щоб вернутися потiм при повнiй зброї на боротьбу i з самогоном, i з крадiжками, i з недiяльнiстю мiсцевої влади»). Однак дуже скоро його намiри змiнилися, коли зрозумiв, що, навпаки, саме вiн може влити в мiсто «свiжу кров села, що змiнить його вигляд i iстоту», тобто тепер прагне завоювати мiсто, стати його повноправною частиною.

То хто ж вiн – новiтнiй український Растiньяк Степан Радченко: прагматичний егоїст, настирливий кар’єрист, «завойовник» мiста чи його чергова «жертва»? Розвиток подiй роману аж нiяк не дає однозначної вiдповiдi. Навряд чи й сам автор шукав її. Найголовнiше, як пише Г.Костюк, автор «за багатством суспiльних подiй свого часу... не загубив – людини. Вiн бачив її, розумiв i творив її образ в усiй суспiльнiй, психологiчнiй i бiологiчнiй складностi. Вiн не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас i тварина. Вiн знав людську силу, велич її розуму, її здiбностi, але в той же час був свiдомий всiх її слабкостей». Одна з найпоширенiших слабкостей чоловiка – його ставлення до жiнки. Тому в романi саме жiнки стають своєрiдними каталiзаторами вияву характеру головного персонажа, найприкметнiших його рис. Тим самим реiнтерпретацiя поширеного мандрiвного сюжету допомогла авторовi в образi Степана Радченка психологiчно проникливо розкрити маргiнальний тип української людини, що опинилася на межi села i мiста, в душi якої вiдбувається непереборний конфлiкт мiж первiсним, природним єством селянина i потребами, зовнiшнiми спонуками нового, мiського життя.

Згадаймо, що Степан сприймає двох типових


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.