Крапка з комою є рідковживаним розділовим знаком. В усному мовленні йому відповідає пауза за величиною, як при крапці.
Крапка з комою може зустрітись у простому ускладненому реченні між поширеними однорідними другорядними членами, які мають свої розділові знаки. Але це дуже рідкі випадки. Частіше крапка з комою вживається у складному безсполучниковому реченні на межі простих речень, якщо кожне з них поширене, має свої розділові знаки. Синтаксичні відношення між такими частинами слабкі, тому ці частини легко можна перетворити в окремі речення:
Крапка
Крапка є розділовим знаком, що відображає найбільшу паузу в усному мовленні.
Крапка ставиться:
у кінці розповідного чи спонукального речення, якщо воно вимовлене без окличної інтонації: Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Роставиця (І. Нечуй-Левицький). Сюди ж належать і неповні речення: Врешті стою, мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. А просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю (М. Коцюбинський). Знову тополі за вікном. Гнуться, гойдаються на все небо (О. Гончар);
Антонімами називаються слова з протилежним значенням, наприклад: тепло — холод, рух — спокій, день — ніч, початок — кінець, добре — погано, весело — сумно, чорний — білий, твердість — м'якість, говорити — мовчати, сидіти — стояти. Характерною рисою пари антонімів є їхня спільність лексичного значення, тому антонімічна пара — це завжди слова однієї частини мови: іменники: друг — ворог (ставлення), зима — літо (пора року);
Лексика мови постійно збагачується. Одне й те ж саме поняття характеризується з різних сторін, виділяються нові його ознаки. В лексемах може відбиватися ставлення мовців до предметів реального світу, їхні емоції та волевиявлення. Між словами, що позначають одне розгалужене поняття чи його компоненти або різні відтінки й оцінки, встановлюються близькі зв'язки. їх називають синонімічними, а слова — синонімами.
Розглянемо лексику української мови з погляду її використання. Слова є не тільки засобом спілкування. У лексиці відображається національно-самобутній характер мови. Нею створюється картина національного світогляду, чарівність національної образності. З погляду використання українська лексика є розгалуженою системою лексичних шарів, кожен із яких об'єднує в собі слова певної сфери використання або призначення у процесі мовного спілкування.
У лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.
Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, кров, жінка, дочка, око, зуб, робота, язик, ніс, сонце, дерево, дім, день, небо, сидіти, життя, стояти, їсти, олень, свиня, журавель тощо.
В основі навчання рідної мови в усіх типах шкіл лежать загальнодидактичні принципи, що зумовлюють доцільний вибір методів і прийомів навчання, забезпечують належний рівень засвоєння змісту шкільного курсу мови і формування комунікативних умінь і навичок.
Принципи навчання мови - це своєрідні правила діяльності, шляхи взаємодії вчителя й учнів, вихідні положення, на яких ґрунтується зміст навчання, використання методів і прийомів, побудови системи вправ, підготовки й проведення уроків української мови. До загальнодидактичних принципів відносять науковість, систематичність і послідовність, наступність (спадкоємність) і перспективність, зв'язок теорії з практикою, наочність, доступність, свідомість та ін. На них ґрунтується методика викладання мови, яка забезпечує процес навчання й успішного засвоєння учнями навчального матеріалу та формування комунікативної компетенції. Принципи виступають не ізольовано, а в органічному взаємозв'язку, доповнюючи й зумовлюючи один одного.
Навчання української мови можливе лише на основі розвитку мислення учнів, їхньої уваги, пам'яті, умінь бачити і сприймати мовні факти, явища в їх діалектичній єдності. Ці процеси досліджує педагогічна психологія. Вона допомагає визначити найбільш ефективні прийоми і форми навчання, обґрунтувати систему роботи учителя-словесника з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учнів.
Засвоєння рідної мови - процес безперервний, що починається з перших років і триває упродовж усього життя людини. Інтенсивне засвоєння мови відбувається під час спілкування, коли активно формуються комунікативні уміння і навички. Вчені вважають, що навчання мови підлягає певним закономірностям, урахування яких сприяє ефективній організації навчального процесу, в т. ч. й у школах нового типу. Хоча в одних школах передбачено поглиблене вивчення лінгвістичної теорії, в інших - практичне оволодіння мовою, яке забезпечить сприйняття наукової термінології, ділової лексики, основне завдання учителів - домогтися, щоб учні досконало опанували усним і писемним українським мовленням.