Якщо основа у фіналі, а дериватор в ініціалі мають спільні звуки, то з'єднання морфів відбувається способом накладання (інтерференції): держа(ти)+ -ак = держак, Черкас(и)+ ський= черкаський.
Інтерференція може бути повною і частковою. Повна інтерференція настає тоді, коли структура дериватора повністю збігається зі структурою фіналі: Курськ+ськ-ий — курський. Сюди прилягає явище гаплології: знаменоносець — знаменосець, мінералологія — мінералогія, морфо+фонологія— морфонологія. Часткова інтерференція настає тоді, коли у структурі фіналі та дериватора спільними є один або кілька звуків (але не всі): синтаксис+ист — синтаксист, Одес(а)+ський — одеський.
Аглютинація
Аглютинація — спосіб вільного приєднання однозначних стандартних афіксів до незмінюваних основ і коренів. Українська мова (як і всі індоєвропейські) не належить до аглютинативних мов, але деякі елементи аглютинативного поєднання твірних морфів в українській мові є. До таких елементів можна віднести ті випадки, коли похідні слова утворюються вільним приєднанням дериваторів до твірних основ без будь-яких звукових змін, що призводить до стирання кордонів між морфами: Харків — харків+ський, харків+ці; Снятин — снятин+ський, снятин+ці; захід — західний, схід — східний; теплий — тепло, довгий — довго та ін.
Українська літературна мова протягом усіх історичних етапів перебувала у взаємодії з народними говорами, що виявлялося на різних структурних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Зміни у лексичному складі посідають особливе місце. Проте не всі функціональні стилі сучасної української літературної мови однаково податливі на поповнення діалектною лексикою. Передусім широко вона представлена в мові художньої літератури, у якій лексичні діалектизми проходять випробування на життєздатність, а потім уже стають або не стають надбанням усієї літературної мови. Діалектизм загалом виконують три основні функції: комунікативну, етнографічну і експресивно-виражальну. Комунікативна функція діалектизмів прозоро виявляє себе у творчості письменників дожовтневого періоду. Полягає вона втому, що письменник, уживаючи діалектні елементи рідного йому говору чи наріччя у мові персонажів і в авторській мові, свідомо чи несвідомо використовує їх замість слів літературної мови.
Наявні сьогодні джерела інформації про українську діалектну лексику демонструють неповноту, лакунарність матеріалу, наявність різноманітних обмежень у його репрезентації, що було зумовлено засадами створення праць різного типу, рівнем теоретичного осмислення лексики говірок як об’єкта вивчення. Метою подальшого пізнання лексики діалектів залишається забезпечення повноти вияву її складу, семантики, географії, функціональної диференціації, генези. Зібрання та впорядкування лексики говірок у формі словників чи лексичних атласів не є кінцевою метою її опрацювання; це лише етап у створенні належної емпіричної бази для наступних досліджень.
За лексико-граматичними ознаками складні утворення здебільшого належать до іменників. В українському мовознавстві усталився термін юкстапозит, уведений у науковий обіг А. О. Білецьким, Н. Ф. Клименко. Під ним ми розуміємо кількаосновне складне слово, утворене шляхом складання слів або словоформ.
Оскільки дослідники мали дещо суперечливі думки щодо дериватів, утворених словоскладанням, то використовували й різні терміни для їхнього позначення: 1) складні слова або складні іменники (Л. А. Булаховський, В. Б. Фрідрак, А. А. Шеляховська, І. В. Агаронян), складні іменники на основі єднального зв’язку (Л. О. Леон); 2) складені слова (Л. Н. Засоріна, В. В. Акуленко-Тисенко, О. І. Мельникова, І. Г. Галенко), складені слова та словоскладання (В. О. Горпинич);
Загальне поняття про частку
Часткою називається службова частина мова, яка надає окремим словам, словосполученням, реченням додаткових відтінків або служить засобом творення граматичних форм слів чи похідних слів.
У широкому розумінні термін "частки" ототожнюється з усіма службовими словами, що не мають самостійного значення, а надають додаткових відтінків значенням інших слів (речень) або ж служать для вираження граматичних відношень.
Загальне поняття про сполучник
Традиційно сполучником називається незмінювана службова частина мови, яка служить для зв'язку членів речення або частин складного речення. Проте застосування триєдиного критерію (семантичного, морфологічного і синтаксичного) до класифікації частин мови свідчить про нечастиномовний статус сполучників, оскільки вони не мають лексичного значення, тобто позбавлені номінативної функції, є незмінними, характеризуються відсутністю будь-яких морфологічних категорій і не бувають членами речення.
Загальне поняття про прийменник
У сучасній українській літературній мові серед службових слів найбільш уживаними є прийменники.
Морфологічна парадигматика як галузь граматики описує парадигми змінних лексико-граматичних класів. У виданні «Грамматика современного русского литературного языка» (1970) уперше з’явився окремий розділ «Парадигматика».
Досліджуючи морфологічну парадигматику іменника, С. Л. Ковтюх звертає увагу на те, що «традиційний спосіб розгляду цих форм у латинських та грецьких граматиках полягав у розподілі слів та їх класифікації за типами відмін для імен, за дієвідмінами для дієслів і описові кожного типу за допомогою таблиць-парадигм, до яких слід було звертатися, щоб мати уявлення про форми інших членів того самого типу. Класична граматика встановлювала, таким чином, не правила, а моделі утворення форм, пропонуючи їхній кінцевий вибір списком».
План
1. Поняття про морфонологічні явища.
2. Системний характер морфонологічних явищ.
3. Функції морфонологічних явищ.
4. Універсальність морфонологічних явищ.
5. Морфонологічні явища і семантика.
