Реферати, наукові статті

 

Микола Куліш — один з найвидатніших українських драматургів XX століття, талант світового масштабу, що був спрямований на добро, на творен­ня й утвердження найблагородніших ідеалів гуманізму, правди, віри.

Трагічна доля письменника. Востаннє обізвавшись з Соловків, він зник у безвісті. Його правдиві талановиті твори довгий час були заборонені і лише зараз повертаються до українського читача і глядача.

Григорій Квітка-Основ'яненко — перший визначний прозаїк нової ук­раїнської літератури. Своїми творами українською мовою, особливо сентимен­тально-реалістичними повістями "Маруся", "Сердечна Оксана", "Щира любов", "Козир дівка" автор хотів показати читачам високі естетичні можливості українського слова, його здатність виражати найглибші і найтонші людські почуття, розкривати всі переживання людської душі.

 

Він не просто мученик, він звитяжець, герой. Таким увійшов в українсь­ку літературу талановитий поет, публіцист, перекладач Павло Грабовський. Це революціонер, засланець, який прожив всього 38 років (із них двадцять пройшло по тюрмах і на засланні), учень і послідовник свого великого вчителя Тараса Шевченка. Як і великий Кобзар, Грабовський усвідомив, що його при­значення — До останнього подиху служити своєму народу, Україні. Яка не­зламна сила звучить у словах нескореного поета-каторжанина:

 Не раз ми ходили в дорогу,

Не раз ми вертали до хати.

Ізнову брели від порогу —

Правдивої цілі шукати.

("Не раз ми ходили в дорогу")

 

На землі є люди, які йдуть попереду інших і освітлюють своєму народові шлях у майбутнє. Вони рухають прогрес силою свого розуму, свого таланту, підносять його висотою власного духу, самопожертвою. До таких людей нале­жав Титан праці, вірний син України Іван Франко. Життя великого поета і громадянина було присвячене боротьбі за щастя і свободу рідного народу. Працюючи для сучасності, Франко підготовляв майбутнє цього народу.

 

Іван Карпович Тобілевич — Карпенко-Карий — видатний український драматург, талановитий актор, режисер, театральний діяч вніс досить-таки значну частку в скарбницю української культури. У той час, як українські " драматурги XIX століття внаслідок цензурних заборон писали п'єси на сільську тематику, обертались у вузькому колі родинних і любовних конфліктів, Кар­пенко-Карий прокладав нові шляхи в українському драматичному мистецтві. Основну свою увагу письменник зосереджував не на зовнішній інтризі, а на заглибленні в душу героя, розкритті його психології. Засвідчивши високі художні зразки драми, трагедії, комедії, Карпенко-Карий у кожному творі порушував серйозні проблеми свого часу -— морально-етичні, політичні, соціальні, дав широку панораму життя суспільства в його найсуттєвіших про­явах.

 

Поема "Енеїда" з'явилась тоді, коли Україна в складі Російської імперії втратила рештки своєї самостійності. Була зруйнована Запорозька Січ — ос­тання вольниця українського народу. Більшість запорожців вирушила за Дунай, інші утворили Чорноморське військо.

Котляревський вирішив перелицювати "Енеїду" Вергілія, щоб розповісти у своїй травестії про ті пригоди, котрі випали на долю козацтва. Еней вирушає в дорогу, щоб побудувати нову державу.

 

Пісня! Як багато значить вона в житті українця! У ній — його минуле, сучасне і майбутнє, його суспільні й морально-етичні погляди, його світогляд і психологія. Це найдорожчий скарб народу, його душа, його крила. У ній зберігається історія і характер, духовна велич української нації.

Народна пісня українська — це історія землі української, невмиру­щість народного духу. Думи та пісні прийшли до нас із глибини віків, принес­ли до нас "звитяги наші, муки та руїни".

 

Рідна земля! Що може ще бути дорожче для людини? Вона ототожнюєть­ся з найдорожчими у людському житті словами — матір'ю, батьком, дітьми, тобто родиною, твоїм корінням. Материнська мова, батьківська хата, колиско­ва пісня — тісно пов'язані між собою словосполучення, що стали символами Батьківщини.

Людина — часточка своєї землі. Її земля зростила, напуваючи своїми цілющими соками, а людський обов'язок перед нею — живити її коріння, щоб було воно міцною опорою. Ми повинні любити рідний край, дбати про його розквіт, віддавати всі свої сили для того, щоб був він ще кращим, сильнішим. Нам потрібно знати, хто ми, чиїх батьків діти, як жили, за що боролися і вми­рали наші мужні предки, бо без історичної пам'яті, роду і народ висихає, як дерево без коріння, любов до Батьківщини.

Григорій Косинка — яскравий і самобутні й митець, продовжувач Стефаникових традицій в українській новелістиці. Талант письменника не дозво­ляв йому бути слухняним співцем перемог більшовицьких ідей в Україні, а змушував передавати всю складну і суперечливу правду життя. Зі сторінок його писаних кров'ю серця новел постає перед нами вся трагедія українського села, втягнутого у вир революції і громадянської війни. І цю трагедію життя пожовтневої України новеліст відобразив не з класових, а загальнолюдських позицій.

 

При імені Бориса Грінченка у нашій пам'яті зринає його "Словарь ук­раїнської мови", безцінний збірник словникового багатства нашої мови. Навіть за цей подвижницький труд Грінченко заслуговує на вічну пам'ять свого наро­ду. Але він ще й автор віршів, оповідань, повістей, драматичних творів, літературний критик, фольклорист та етнограф, педагог і видавець. Праця до самозабуття, до повного виснаження — ось сенс життя відомого громадського і культурного діяча України.

RSS-матеріал

У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.