Для Франка був характерний новий підхід до характеристики персонажа – синтетична характеристика героя. Якщо, наприклад, І. Нечуй-Левицький розглядав здебільшого зовнішню характеристику персонажа, то Іван Франко розкриває характер двобічно: зовнішньо (як його бачать інші), наприклад, Малий Мирон – «не такий як усі» та внутрішньо(розкриває особистісні переживання героя та його спосіб пізнання світу). Синтетичний тип характеристики використовується письменником переважно в оповіданнях, де постає проблематика стосунків дитини з природою, родиною та оточуючим світом. Слід відмітити, що такі характеристики є досить плідними, бо вони розкривають характер особистості багатогранно. Ми робимо висновок про свідомість людини не лише виходячи із зовнішнього вигляду, а й звертаючи увагу на внутрішні роздуми та почуття людини. У деяких оповіданнях більша увага приділяється зовнішньому змалюванню (твори з проблематикою школа та дитина) а у деяких, внутрішньому («Малий Мирон», «Мавка», «Мій злочин»).
Іван Франко звертався до проблеми школи не лише в художніх творах а й у публіцистичних статтях: «Русини в Галичині й просвіта», «середні школи в Галичині у 1875-1883рр.», «Наші народні школи і їх потреби». В останній статті Франко досить виразно зобразив стан тогочасного навчання: «діти сидять по кілька годин в такій задусі, в такім смороді, о не то вчитися, але й дихати не можна». Іван Якович обстоював необхідність створення шкільних підручників високого наукового рівня які пройняті українським національним духом.
Педагогічні ідеї Франка складалися крізь призму світобачення рідного народу. Щодо поглядів на тодішній стан освіти, то вони мали принциповий, реалістично-критичний характер. Це яскраво видно на прикладі таких його статей, як «Мисль о еволюції в історії людськості», «Чого вимагаємо?», «Середні школи в Галичині у 1875-1883 рр.», у яких засуджується соціальна й національна дискримінація українців у галузі освіти з боку австрійських і польських можновладців, відрив навчання від насущних потреб українського народу, зашкарублість дидактичних методів, тілесні покарання учнів. Свої теоретичні настанови Франко втілював у художній практиці, написавши цілу низку високо повчальних творів для дітей, зокрема, «Лис Микита», «Лисиця-сповідниця», «Медвідь». Велику педагогічну силу мають оповідання про дітей та школу: «Малий Мирон», «До світла», «У кузні», «Гірчичне зерно», «Борис Граб».
У Івана Франка було четверо дітей: Анна, Андрій, Тарас, Петро. Його дочка Анна Франко-Ключко писала: «Мої спомини з дитинства – це тільки поодинокі образки, що залишилися в моїй пам’яті й душі незатертим слідом по нинішній день. У цілості ранні роки мали характер щасливого, безжурного й веселого життя». Анна говорить, що жила їхня сім’я на бічній вулиці, у малому темному помешканні, але це було байдуже. Усі четверо дітей любили обсідати тата (а Петрові й Анні випадала можливість сидіти на колінах, бо вони були найменшими у сім’ї), бо він розповідав їм чудові байки й казки. Малі діти, зачаровані буйною фантазією казок, не могли розрізнити фантазії від правди. Звірята для них були одухотвореними істотами. Коли ж наставав якийся спір, малеча зверталася до тата за порадою. «У нас, немов у звірячій клітці, постійно перебували або голодна кицька, яку тато знайшов дощового вечора й приніс нагодувати, або цуценя чи пташеня», - згадує Анна Франко-Ключко. Батько-Франко використовував кожну хвилину, щоб вивести своїх дітей кудись за місто на природу.
До цієї групи творів належать такі: «Малий Мирон», «У столярні», «У кузні», «Мавка», «Лель і Полель», «Борис Граб».
В оповіданні «Малий Мирон» ми бачимо образ незвичайної дитини. Тут наявна його оцінка з боку членів сім’ї, сусідів і оповідача: «дивна дитина», «він не сміливий і не проворний», а коли часом і відізветься з чим-небудь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.
Оскільки здебільшого та першочергово письменник звертав увагу на зовнішність персонажів то головними засобами у їх зображені є епітети: «дивна дитина», «чудово розумна дитина», «дитина золота, і розумна , і гарна», «несміливий», «непроворний» «невеликі сірі оченята», «дитиняче чоло» («Малий Мирон»); «дикий», «валовий і неохайний хлопець», «славний хлопець», «розумний хлопець» («Борис Граб»); «невеликий сільський хлопчина» («Мій злочин»).
Його назвали Іваном не через свято Першої Богородиці, а тому що так вимагала давня традиція, якої в роду Франків строго дотримувалися. Найстарший син мав назвати свого первістка іменем батька. Батька Якова Франка звали Іваном. У ті часи дитину хрестили того ж дня , коли вона народилася. Якщо дитина помирала нехрещеною через недбальство батьків, то такий гріх не прощався. Тому не могли собі дозволити батьки Івана Франка приховати від священика (а ним був О. Йосип Левицький), що їхня дитина народилася 25-го серпня, а вони сказали, що 27-го. Надто богомільні були батьки Івана Франка, аби допустити такий гріх, тому факт про народження 25-го серпня є звичайною легендою і не більше, хоч її люблять повторювати в нашій літературі. Хрещеними батьками Івана Франка були Данило Навроцький та Олена Риб’як. Він належав до сільської аристократії, бо жив з того, що малював ікони і продавав їх, а вона – сусідка, крім того родичка.
