XIX і XX століття — тяжкі сторінки гласних і негласних заборон української мови, репресій, утисків, зневажання. Але український народ зберіг свою мову. В цьому йому допомагала українська інтелігенція — репресована, знищувана, розстрілювана, ганьблена, але нескорена.
У розвиток сучасної української літературної мови, збагачення її виражальних засобів шляхом поповнення лексики та фразеології, переосмислення існуючої, витворення ідивідуально-авторських тропів, пошуків перлин народної мови внесли свою вагому частку такі українські письменники, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, І. Кочерга, М. Хвильовий, М. Куліш, А. Головко, М. Стельмах, О. Гончар, О. Довженко, А. Малишко, І. Багряний, Є. Гуцало, Г. Тютюнник, Д. Павличко, І. Драч, Л. Костенко та низка ін.
Період історії України з 1917 року й донині не був однозначним для розвитку української мови. Об'єднання українських земель в одній республіці розширило територіальні межі й сприяло утвердженню єдиної української літературної мови. Проголошена після жовтня 1917 року політика розвитку національних мов і культур не була послідовною. У перші роки радянської влади вона нібито й сприяла розширенню суспільних функцій національних мов, побудові народної освіти рідною мовою, розвитку національних культур. Проте поступово втрачалися демократичні завоювання, поширювалася русифікація в національних республіках, звужувалися функції національних мов країни. Українська мова як близькоспоріднена з російською зазнавала особливо інтенсивного витіснення зі сфер суспільно-політичного життя, що ставало небезпечним для її повноцінного функціонування.
Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.
Естафету подвижництва на ниві рідної культури перейняли сучасні письменники й інші культурні діячі. Настав час усе вартісне з надбаного в попередні роки оживити й оновити, повернути українському народові.
