Символ любові й незрадливості
Український рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх - дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям.
У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними, в кращому розумінні цього слова, хизувалися — гостям і сусідам неодмінно показували посаг, виготовлений дівчиною на виданні. «Дати рушники» — традиційно означало згодитися на шлюб і готуватися до весілля.
Найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних із рушником, збереглося у весільному церемоніалі.
Рушники подавали і брали, коли йшли у свати, пов'язували молодих, прикрашали гільце на дівич-вечорі, на рушничок ставали.
Рушники бувають вишивані і ткані. Для українських вишиваних рушників характерні спільні ознаки, проте кожен регіон має свої відмінності як за формою, так і за способом виготовлення, оздобленням, кольоровою гамою.
У вишиваних рушниках Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, приміром, переважає рослинний візерунок, розташований вертикально, який має вигляд вазона — та.: званого дерева життя. Часто під візерунком була горизонтальна смуга вздовж тканини.
На Поділлі були традиційними геометричні та геометризовані рушники з малюнками жіночих фігурок, пташок, тварин. Малюнок укладається паралельними смугами, горизонтальними, вертикальними, скісними, однією розеткою, а також вазоном.
Волинські рушники оздоблювались однією горизонтальною смугою геометричного орнаменту, виконаного нанизуванням, хрестиком...
Кожен район України має свої кольорові гами. Якщо для Галичини, Буковини та Закарпаття властиві яскраві, барвисті відтінки, то на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважали рослинні орнаменти червоного, чорного та синього кольорів. А от для корінного Полісся здебільшого характерний червоний та чорний.
У «Повісті временних літ» розповідається про повстання древлян у Київській Русі. Як відомо, житичі під проводом удільного коростенського князя Мала дали рішучий бій Ігоревим воям, котрі стягували непосильну данину, а самого князя розірвали навпіл на пригнутих березах. У 946 році, зібравши численне військо, Ольга, дружина Ігоря, вирушила походом на древлян, підступно захопила місто і жорстоко розправлялася з його жителями — Коростень був повністю спопелений, а всіх чоловіків перебито, підлітків і юнаків забрано в полон. На кілька століть перестала існувати колись могутня древлянська столиця. Саме тому чорна гама на рушниках символізувала жіночу тугу за своїми охоронцями — упродовж століть вишивка древлянок мала чорний колір з додатком незначних червоних відтінків (з газ.).
Василь Стус
Василь Стус надбав величезний скарб — право і спроможність мислити без рамок і застережників, втративши суспільну позицію, йдучи обраним шляхом, чим далі віддалявся, мов злітаючи, підносячись, тим вільнішим ставав. І перший його табір був тим Рубіконом, за яким починалася воля.
Вол,-: душі і слова, думки й емоції.
Василь Стус — справді великий поет.
Його поезія, її вагомість і сила, глибинність і органічність ще не помітні, як слід, нечутні за голосними словами і національними гімнами. Але поезія Стуса е надзвичайно своєрідним явищем, якісно новим для всієї української літератури. Це, нарешті, її новий крок, хоч і такий трагічний, такою дорогою ціною зроблений.
Важко виломуючись із закостенілої національної традиції, спираючись на Тараса Шевченка і відштовхуючись від його традиційного вірша, уважно вдивляючись в досягнення своїх сучасників і шляхом нещадного самоаналізу очищаючись від усякого бажання компромісів, і художніх, і суспільних, Василь Стус йшов до створення нової поезії, свого поетичного світу.
Він йшов колами, а точніше — по спіралі, майже за діалектикою, підіймаючись щоразу вище у своїй поетичній і людській свідомості і набуваючи якоїсь потойбічності у баченні й мисленні.
Поезія Василя Стуса виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, часто дилетантської, показової інтелектуалізації вірша, що були притаманні творам багатьох його ровесників, які будували саме на цьому з часом свої багатосходинкові кар'єри.
По-блоківськи витончений і холоднуватий його вірш, природний український сентимент тут приборканий і палає всередині кристала, якщо ж торкнешся, гріє, мов серце.
Дисципліна слова, лаконізм вислову, надзвичайно широкий словник, що постійно збагачується, ще й незупинне власне словотворення,— ось шлях його поезії. Позбавлена витворності й зумисності його поезія, в чомусь подеколи аскетична, щонайменш незвична для українського літературного контексту, так само, як і гранична концентрованість його метафорики, переплавлена в горнилі найважчих випробувань, гіркоти й болю. Вона пробивається в архитиповість національної свідомості, торкаючись тих шарів колективної підсвідомості, в яких національне органічне, а не орнаментальне, символіка вистраждана, вивітрена і тому проста й об'ємна у своїй високій простоті, емоційна сила такої пристрасності, що вже лише точне вагоме слово або ж абсолютний зв'язок двох чи трьох слів може визначити її, але ніяк не вулкан визначень.
Точність і щільність. Метал і пристрасть. Ось вірш Василя Стуса (Ю. Покальчук).